Розділ 1

Сьогодні перший день навчання. Стільки нових людей, що аж голова паморочиться. Я нервово йду по коридору шукаючи необхідну аудиторію. Від переживань мої руки спітніли, а рюкзак здається набитий камінням. Ноги плентаються так, що я ледь не перечіпаюся. Бракувало ще впасти посеред коридоку і привернути до себе зайву увагу. 

Роблю глибокий вдох і продовжую йти.

Найбільше в житті я не люблю людей, а особливо коли їх багато. Не те, щоб проблема була в них, просто я відчуваю себе розгубленою. Я приїхала сюди не знаючи нікого. А дивлячись на маленькі групи, які вже встигли сформуватися, то розумію, що я серед них одна немаю до кого пристати. Від чого в середині мене все стискається. Від чого я згадую найбільшу свою біль, яка розїдає мене кожного дня.

Знаходжу потрібну аудиторію і як тільки я повертаю за двері в мене врізається рудоволоса дівчина. Від чого телефон падає з моїх рук і я зойкаю.

- Ой пробач! - каже вона піднімаючи телефон.

- Все добре. - видавлюю з себе.

- Я спішила і не помітила тебе. 

Це була Емілі. Ми жили в одній кімнаті. Проте за ці кородкі два дні, відколи я приїхала, ми не встигли поспілкуватися. 

Емілі була дуже вродливою. Висока з тонкою талією.  Її густе, руде волосся гарно спадала на її плечі, а зелені очі світилися добротою і щастям. Вдягнута в простий сверет і джинси, вона мала неперевершений вигляд. А ще вона мала купу друзів. Тому і була відсутня весь час. 

Хоча для мене скоріше це був плюс бо я любила бути на одинці. Особливо після всього, що зі мною трапилося.

- Все добре. - більш впевнено сказала я, і додала посмішку. Посмішку якою я користувалася, щоб здатися вічливою, щоб люди не лякалися моїх темних очей.

Не дивлячись на неї я втікла в пошуках вільного місця. Бо відчувала, що вона хоче ще щось сказати. 

Всі пари я була занурена у свої думки і майже не чула про що говорили лектори. Для мене було найголовніше закінчити цей день і піти впасти на своє ліжко. Якби можна було, то я б провела там цілу вічність. Мягка, тепла постіль, яку я привезла з дому, була для мене власним островом. Там я могла сховатися від цілого світу, що і робила впродовж останіх років. 

Мені не подобалося жаліти себе та все ж я це робила. Напевно це була моя помилка номер один. Шкода, що це я вже надто пізно усвідомила. Чим більше я занурювалася у свої проблеми, у своє минуле, тим більше мене поглинала та сірість. Ще б трішки і я була б подібна на акторку з чорно-білого фільму, без жодних барв.

Йдучи знову коридором але вже знайомим маршрутом мені було легше. Я знала, що на мене чекала смачна їжа і потім мій острів. Щоправда тепер ще доведеться виконувати домашнє завдання, що ускладнювала перебування там. 

Міцно зжавши конспекти я йшла до гуртожитку. На вулиці було ще досить тепло. Свіжий вітер розвіював мої думки, відсіюючи погані. Сонце сідала за обрій, сповіщаючи мене, що я прожила ще один день без НЕЇ, ще один день без НЬОГО.

Здається куди я не глянула, про що б не подумала, все обертається навколо них. І хоч вже пройшло багато часу, рани на моєму серці не припиняють кровоточити. Бо кожного дня я власноруч роздираю їх заново. Не даючи зажити, не даючи болі піти. Це ніби нагадуваня, яке не можна забувати. Та це нагадування так душить мене, що інколи здається я можу втратити свідомість, що я можу померти. 

Якби ВОНА знала про це, явно втішилася б.

Ще трішки і я буду майже дома. Так, на найближчі пару років, це був мій новий дім. 

Мені шкода Емілі. Вона заслуговує на кращу сусідку. Таку, яка стане їй подругою на все життя. Принаймні мені розповідала так мама. В неї так і було. 

Що ж до мене то я більше не хочу мати друзів. І у всьому винна ВОНА.