"Коли світло згасає"

   Володимир Семенович не був зовсім самотнім у свої вісімдесят два роки, його постійно навідував син з внуками, на свята дзвонила дочка. Він ще міг вести господарство, навіть на базар виходив щосуботи. Намагався не покладати рук, хоча з кожним роком почував себе гірше й гірше.

Здоров’я підводило. Душу точив сум за дружиною, за минулим, за малими дітьми. Швидко ж вони виросли. Покинули домівку, роз’їхалися. Швидко “згоріла” від онкології дружина. Пролетіло життя, наче п’ятихвилинний перекур на роботі. Пролетіло, але ще не закінчилося.

   Наступні події почалося зі старого фотоальбому. Володимир Семенович мав радість інколи сісти біля хати на дерев’яній лавочці та переглядати товстий фотоальбом. Приємно було згадати теплі роки юності, коли ще були сили, а вони з Галиною були молоді, навколо панувала стабільність.

   На одній із твердих сторінок альбому він якось побачив незнайоме фото. Молодий чоловік з вусами у в’язаному светрі сидів за столом, а поряд – якісь люди, і нікого з них він теж не впізнав. Володимир Семенович напружив зір, щоб роздивитися цих людей, спробував згадати хто це. Кухня, меблі та світло-блакитні фіранки на вікнах теж не були йому знайомі.

Схоже почало траплятися частіше, переглядаючи улюблені фотознімки та сторінки альбому, Володимир Семенович раз по раз зупиняв свій погляд на чужинцях. Інші люди поступово проявлялися поряд з давно зробленими фотографіями, поряд з сьогодні живими, та давно покійними родичами, сусідами, друзями. Усміхнена молода жінка з дитячим візком, якась пара закоханих, літній чоловік…

   Вночі вже давно хтось почав ходити під вікнами, і Мічман, старенький дворняжка, ніяк не реагував на присутність чужого на подвір’ї через свою глухоту. Володимир Семенович вимикав телевізор, гасив світло, накривався теплим коцом і слухав чиїсь неквапливі кроки зовсім поряд. Він хотів розповісти сину про свої тривоги, але вагався. У сина своє життя, власні діти, а всі ці історії могли видатись вигадкою. До того ж, все це відбувалося тільки вночі.

— Немає нічого, правда, Мічику? Нічого немає. То здається мені.

   Мічман мирно сопів на підлозі біля ліжка. Песик був теж поважного віку та не чув нічогісінько. Тому навіть якби хтось крокував по подвір’ю, пес жодного сигналу і не подав би.

   Бувало інколи, що сама шухляда в столі відкриється, або шафка на кухні. Воно скрипне тихо – але сну вже немає. І спросоння Володимир Семенович міг подумати часом, що то дружина встала. Він прокидався, вмикав невеличку лампу біля ліжка, взувався в теплі капці. І згадував, що його Галини давно вже немає серед живих.

— Чудиться старому. Чудиться. Мозок вже розпадається…

   Володимир Семенович заспокоював себе та засинав вже глибокої ночі, коли невідомі видіння зникали. Інколи для сну він собі капав настоянку з пустирника, хоча й не вірив, що прості трави здатні допомогти.

   Трохи більш тривожно стало, коли він, власне, почав знаходити фотознімки незнайомців у своєму альбомі. Чоловік зібрав до купи фотографії, що не міг впізнати, розклав їх на столі, довго дивився й думав. Можливо, він і бачив десь цих осіб, в дуже й дуже далекому минулому, до якого зараз не дотягнутися. Через декілька днів приїде син, то нехай він допоможе згадати людей на знімках.

Однак з сином Володимир Семенович планував це обговорити обережно. Він не хотів розповідати, що йому з кожним днем все важче згадувати де він залишив мобільний телефон, чи що Галини немає поряд… Хвилюватися буде Ростик, а в нього й так турбот багато, і діти, і з дружиною постійно щось не те. Так думав Володимир Семенович.

   До приїзду сина залишалось всього декілька днів, коли на світ почали з’являтися фотографії з мерцями. Замордовані зв’язані тіла жінок і чоловіків різного віку з різних ракурсів та в різних приміщеннях. Поряд з цими фото – знімки тих же людей, але ще живих, з їхніми сім’ями.

Все це в перемішку зі знайомими та рідними знімками минулого. Володимир Семенович знову себе впіймав на тому, що дехто з людей на фото йому знайомий, колись перетинались наче як. Хто це був? Його однокурсники, однокласники ще зі школи?

   Володимир Семенович перелистував альбом зі страхом. Від хвилювання піднявся тиск, заболіло в голові, а сторінки все не закінчувалися. Чоловік пам’ятав, що останні сторінки альбому так і не були заповнені, тобто зараз вони повинні бути порожні. Натомість фотографій, здавалося, стає все більше. Він випив таблетку від тиску та заховав альбом назад до шафи.

   Дзвонила дочка, він нічого їй не розповів, сказав, що все гаразд, що ще тримається. Не мерзне, не голодний, їсти собі готує. Марта сказала, що обнімає, і що надіслала на картку трохи грошей. Правда була в тому, що через погане самопочуття Володимир Семенович все рідше порався на кухні. Він міг яйце собі посмажити, чи з’їсти шмат хліба з ковбасою та помідором, але не більше. Частенько бувало так, що чоловік лягав спати голодним.

  Деколи приходив сусід Петро. Той був трохи молодшим, нещодавно розміняв сьомий десяток. Петро приносив овочі, м’ясо, те, що сам приготував. Володимир Семенович казав що йому головне щоб старенький Мічман не бідував, а інше – то пусте.

   Вночі постукали у вікно. Чоловік вже почав дрімати як почув дзвінкі доторки чиїхось кісточок об скло. Що це таке? Петро прийшов? Ніч глибока, то може щось сталось? Володимир Семенович увімкнув світло та піднявся з ліжка. Відчути страх не встиг, тому що не відразу збагнув, де перебуває. Чоловік підійшов до вікна, розсунув штори, і побачив невідомого зі злим перекошеним обличчям.

Дебелий, високий нічний гість з чорним волоссям, густими бровами, і недобрим наміром за душею. У якісь старі куртці, у чорних рукавицях, хоча надворі весна. Молодий та злий.

Він продовжував дивитися у вікно своїм шаленим поглядом, зустрівся очима з Володимиром Семеновичем та постукав ще раз. Скло забринчало.

Володимир Семенович відчув, як заболіло в грудях та запульсувало в голові, йому ж не можна хвилюватися. Незнайомець вишкірився, показав білі гострі зуби. Він дістав невеликого ножа та провів біля своєї шиї, ніби погрожуючи. Чоловік відступив від вікна та ледь не спіткнувся об Мічмана, песик прокинувся і тепер дивився на господаря. Ще трохи постоявши, нічний гість розвернувся й пішов.

   Володимир Семенович подумав, що невідомий якось пов’язаний з його минулим і з тими людьми на фото. Чоловік все розглядав знімки, немов рибаха-невдаха себе почував, тому що все намагався витягнути з темних вод пам’яті бодай щось. На одній з фотокарток він, здається, зміг впізнати Соню. Однокурсниця з інституту, вони спілкувалися колись давно.

Ось Соня стоїть біля якогось кафе, а ось – вона ж лежить зі зв’язаними руками та ногами, а з перерізаної горлянки тече кров на бежеве простирадло. Вся в синцях, переламана, але точно вона. Ну так, Соня! Інший незнайомець, той з вусами, скоріш за все Орест. На весіллі був у них, а потім перестали спілкуватися чомусь. Колись – сім’ями дружили. Була б жива Галина, то допомогла б розібратися, всіх би вдалося згадати. А так…

   На наступному фото Орест вже повішений на люстрі, теж зі зв’язаними руками та ногами. Обличчя порізане, все в крові, опухле. Тільки в’язаний светр та вуса допомагають впізнати мерця. Перегляд жахливих знімків та спроби згадати імена давно забутих людей викликали велике напруження. Володимир Семенович швидко втрачав сили, знову почав стрибати тиск. Пристрій показував сто сімдесят на сто.

— Не добре. Погано – Тихо казав про себе чоловік та ковтав таблетку – Не добре.

   Спершу він хотів знищити ті фото, але вирішив все ж дочекатися сина. Бог його знає, що коїться. Наче хтось вислідковував та убивав його колишніх знайомих, а тепер і до нього дістався. Грається, залякує, або хоче, щоб він сам помер через серцевий напад, чи гіпертонічний криз.

   Той молодий незнайомець почав приходити і в день, але на очі не показувався. То двері відкриті Володимир Семенович побачить, то нові фотокартки знайде у альбомі. Чоловік відчував повне безсилля, розумів, що зовсім не може оволодіти ситуацією.

   Спробував він все ж розповісти Петрові, що вночі його тероризує невідомий та у вікна стукає. Про фотографії тільки не сказав. Петро ж не міг прийти, тільки по телефону побалакав. Як на біду зліг з якимось грипом, чи застудою. Теж порадив дочекатися Ростика.

Володимир Семенович зрештою так і зробив. Перетерпів ці дні і ночі, не звертав уваги на кроки під вікнами та на стукіт, не переглядав більше фото, намагався не зважати на зайві звуки й рухи у рідній оселі.

   Ростик заїхав в суботу, привіз продуктів та ліки. Володимир Семенович все йому розповів, і фото показав, і описав невідомого злодія.

— Я нічого не можу вдіяти якщо що! Не хотів тобі й казати, щоб не займати, так ця сволота тероризує мене, лякає! І людей повбивав. Дивись, дивись! Он це Сонька, я з нею вчився разом в інституті. А он-то Василь Підгірняк. Здається так само з інституту, на одному потоці вчились! А от Орест. Дивись, що ця погань з ним виробила!

   Володимир Семенович схвильовано розповідав сину про свої тривоги, знову почав підніматися тиск. Ростик зітхнув. Зміряв батькові тиск, накрапав ліки на цукор, допоміг дійти до ліжка.

— Тату, не говори дурниць. Ти ніколи мене не турбуєш. Для того я і є на зв’язку постійно, щоб якщо що – тобі допомогти. Дзвони мені, коли щось турбує. Коли хвилюєшся.

— Треба щось робити, може то в поліцію заявити? Як то краще, сину? Бо сволоч приходить постійно, може ключа має? І ще й Мічик глухий, нічого не чує.

   Син виглядав якось засмучено, спохмурнів враз.

— Давай нехай трохи ліки подіють, я поки зготую поїсти, щоб було тобі на день-два. Потім сяду біля тебе, трошки поговоримо. Добре?

   Володимир Семенович лежав і навіть почав трохи дрімати. Ростик присів поряд, в руках у нього був альбом. І він почав розповідати. Син говорив спокійно та тримав батька за худу змарнілу руку. Розповідав, що це не вперше приходить нічний гість, таке вже було минулої осені.

І фотокартки, і замордовані тіла. Ростика голос був тихим, але кожне його слово Володимир Семенович ловив жадібно. І жахався з того, що чув. Син говорив щось не те. Хоча…

   Стареча деменція. Далекі спогади дитинства та юності нашаровуються на те, що показував телевізор сьогодні вранці. Інколи й згадати важко, хто ти, де ти. Де ніж, щоб цибулю порізати. Де мисочка, де їсть старенький Мічик.

Володимир Семенович з кожним днем все віддалявся від себе та забредав у якісь темні й тісні коридори власного розуму. Сам всередину себе. Забував вимикати світло на кухні, зачиняти двері на ніч. Нитки реальності все тріскалися одна за одною, мозок тонув у невідомості. Ставало темно.

   Блукаючи лабіринтами власного розуму, чоловік міг щось і сплутати, звичайно. Наприклад, міг розгледіти своїх колишніх однокурсників, чи однокласників там, де їх не було. А був хтось інший. Мозок просто не пам’ятав – хто ті люди. Не хотів таке зберігати, або вже просто не був спроможний.

— Чудиться старому. То все чудиться….

   Нічний гість приходив до нього і в давні часи, коли сиве волосся було чорним як смола, а в очах горів вогник. Тільки тоді цей невідомий злий чоловік був просто голосом у голові. Голос цей з’явився давно-давно, він спонукав ще молодого Володимира вриватися до домівок чужих людей та убивати їх. Зв’язувати, катувати, робити фотознімки.

І обов’язково знаходити звичайні фото в помешканні жертв. Щоб забрати напам’ять. Володимиру приносило особливе задоволення потім переглядати знімки як “до” і “після”.

   Це могла бути весна, осінь, чи пізнє літо – просто в якийсь момент виникала гостра потреба замордувати когось. Звучав голос, кликав за собою. Так тривало багато років. Його не впіймали. Володимир Семенович дожив до свого віку, і тільки син достеменно знав про темний секрет батька. Знав і вже давно спалив би всі ці фото, але тато не давав.

Все забував раз за разом, а потім згадував; казав, що дорогі солодкі спогади не можна нищити. А спалити ці фото – означає спалити частину довгого життя. Тому фотознімки продовжували зберігатися в старому альбомі, а Володимир Семенович продовжував його знаходити та щодня перелистувати. Деменція пожирала його як монстр, смакувала залишки особистості та перетворювала на безпомічний заляканий вогник посеред безкінечного темного лісу. Вогник ще жеврів, але скоро вже погасне.

   Ростик ще раз важко зітхнув, тому що остаточно переконався в тому, що батько більше не може бути сам.

   Коли наступної ночі знову почув стукіт до свого вікна, Володимир Семенович вже не відчував страху перед незнайомцем. Йому скоріше було шкода. Шкода, що більше не мав він тих сил, енергії. Він заглянув в вічі злому молодому чоловіку та сказав винувато:

— Я вже старий. Нічого не можу. Вибач. Я вже своє відгуляв.

   Тоді нічний гість перестав приходити й турбувати чоловіка. Він пішов остаточно.