"Сховатися в Забутові"

   З певних причин я та Кузьмич терміново покинули Івано-Франківськ. Нам потрібно було зникнути, перечекати пів року, а може й більше, поки у місті все заспокоїться. Так однієї ночі ми на червоному опелі Кузьмича заїхали до Забутова. Кузьмич запевняв, що нас ніхто не шукатиме тут, що це місце не дуже приємне, але нам це й на руку. Мій приятель мав доступ до однієї з квартир у древньому двоповерховому будинку на околицях.

Дім старий, такі, здається, називають сталінками. Ні хвіртки, ні воріт… Житло було записане на якесь стороннє обличчя вже кілька років, як запевняв Кузьмич – ніде не “світилося”. Отже ми припаркувалися за будинком, в зарослях, далі від чужих очей. Дикий виноградник, за яким вочевидь давно ніхто не доглядав, надійно сховав червоний опель від перехожих. Хоча навряд чи взагалі біля цього будинку часто проходили живі люди. Забутів – забуте містечко. Крихітний населений пункт в нутрощах області, сіра пляма на карті.

   Стан квартири був не дуже задовільним. Можна було забути про воду з крана, чи гарячий душ. Всередині давно ніхто не жив, але Кузьмич казав, що інколи навідувався до квартири, регулярно платив за комунальні послуги. У ванній кімнаті я побачив тільки старий умивальник та унітаз. Заливати його потрібно було водою з відра.

Воду – приносити з криниці у дворі. Щодо сусідів – будинок пустував. Мій приятель казав, що раніше тут в основному жили пенсіонери, але з часом їх ставало менше через зрозумілу причину. І тепер до квартир інколи заходять родичі колишніх мешканців, вони ж і трохи дбають за двором, регулярно чистять криницю. Підтримують життя в старому домі, щоб той повністю не занепав.

Декого з сусідів сам Кузьмич знав особисто. Я трохи сумнівався у нашому плані, а мій приятель впевнено продовжував повторювати, що більш безпечного місця для нас ніж Забутів, знайти неможливо. Ось так ми й заселилися.

   Ми рідко виходили з квартири, щоб зайвий раз не “світити” обличчя. До того ж робили це по-черзі. Коли я виходив та опинявся в місті – відчував, ніби потрапляв на років п’ятнадцять в минуле. Забутів видався мені музеєм минулої епохи: тут ще працювали кіоски, було багато блошиних ринків, а замість модних кав’ярень та суші барів – чебуреки, біляші, лимонад та старі добрі хот-доги. Чи багато хот-догів я міг побачити у Франківську?...

Ще я звернув увагу на те, що більшість вікон в помешканнях були зроблені не з металопластику, а зі звичайної дерев’яної рами і скла. Тобто те, що колись називали євроремонтом, в Забутові було як новинка. Посеред тісних вуличок я часто бачив бродячих собак, купки неприбраного сміття. Це, здається, нікого не хвилювало тут. Давно я не зустрічав таку занедбаність, навіть у найдрібніших селах і селищах було більше ладу, ніж у Забутові. Дивне місце.

   З собою у нас звичайно були наші ноутбуки. Два мобільні модеми та нові сім-карти вирішили проблему з інтернетом, тому цілими днями ми те й робили, що дивилися ютуб, серіали, грали в нарди, а одного дня навіть повоювали у старій добрій контрі. Якраз того вечора, коли ми встановили контру на наші пристрої, зателефонували з міста і повідомили, що справи кепські, тому якщо в мене й була якась надія повернутися до Франківська хоча б трохи швидше, то після дзвінка такої надії не стало.

Ноутбуки були необхідні, тому що в Забутові зовсім не було чим зайнятися. Як не крути, а треба звикати до нового простору та якось себе розважати. Ми прокидалися вранці, робили побутові справи, потім сідали за ноутбуки, і так весь час по колу. Тому щоб геть не зійти з розуму, я почав займатися фізкультурою. Відтискався від підлоги, присідав, качав прес. На пробіжку виходив пізно ввечері, коли на Забутів вже давно спускалися сутінки.

Добре, що я взяв з собою декілька пар взуття та різний одяг, спасибі дружині, що краще зорієнтувалась в тій ситуації ніж я, коли потрібно було хутко зібрати все необхідне. Пробігався я довкола будинку, далі – до заправки, і до початку лісосмуги, що була по сусідству з трасою. Місця зовсім дикі, а ввечері й взагалі безлюдні. Містечко й так крихітне, а цей будник (дивно, що його взагалі не ще знесли) був тут сам-самісінький.

   Якщо вірити власним очам, то в будинку окрім нас дійсно не було нікого. Щоразу, коли я йшов бігати – звертав увагу на темні вікна. Світилась тільки наша кімната на першому поверсі. Але якщо вірити вухам – зверху, просто над нами, таки хтось жив. Це було зрідка, інколи й вночі, але я чув кроки. Гуп, гуп. І все. Наче проходився хтось, після чого знову все затихало. А наступного дня знову. Гуп. І тиша. Спершу я подумав, що мені здається, але ні. Кузьмич теж якось почув кроки пізно ввечері над нашими головами.

— Цікавий тут народ живе. Так і не бачив нікого з сусідів, а вони ж живуть тут, виходить. Зверху так точно – Якось відмітив я після чергової партії в нарди.

— Це місце таке, нічого дивного. Люди замкнуті, без потреби не виходять. Прямо як ми – Відповів мій здоровенний лисий товариш та потягнувся на ліжку зі скрипучим матрацом.

Я спав на дивані, оскільки був значно менший ніж Кузьмич, та й, власне, це була його квартира по суті, тому нехай господар на єдиному ліжку й спить.

— Ну пенсіонери ж теж деколи повинні показуватися на світ. Ми скільки вже тут тусуємося, а я жодного разу не бачив і не чув, щоб сусіди зверху кудись виходили. Чи приймали гостей…

— Розслабся, старий. Це – Забутів. Тут нікому до нас немає справи, і нам теж не треба замислюватися над життям місцевих людей. Розумієш мене? Ну живе зверху якась карга стара, чи дід-одинак. Моя бабка теж така була. До того дійшло було, що ми їй продукти доставляли, вона з дому взагалі носа не потикала. Правда вона не в Забутові жила, але все рівно.

Тому мені от взагалі до одного місця, як хто там живе над нами та що робить. Нам вони не заважають, а ми теж хлопці спокійні. І чорт з ним. Тут один хрін молоді немає, в цьому районі. Давай краще ще партійку. І принеси пива, щоб краще йшло.

   Я підвівся з дивану та пройшов до холодильника на кухні, який чесно намагався охолоджувати наші харчі, працюючи на доброму слові. Взяв ще дві пляшки світлого по 0,5. Випивати ми з приятелем почали частенько, так години й вечори протікали значно швидше.

Та й коштів вистачало – ми обоє мали хороший запас, і якщо все буде гаразд, то й на цілий рік вистачить. Звичайно, провести рік у цій похмурій місцині не дуже хотілося, але й вибору іншого не було. Почував я себе поки нормально, звичка випивати та займатися фізкультурою не заважали одна одній. Інколи я навіть міг відправитися на пробіжку після літра-двох хмільного… Однак був один нюанс.

   Цей нюанс полягав в тому, що визнати навіть перед собою було соромно. Річ у тім, що коли я повертався з пробіжки та заходив до темного під’їзду – ставало моторошно. Ці відчуття з’явилися не одразу, адже перші декілька тижнів я взагалі без зайвих думок заходив додому, і все, жодного страху.