"Що залишив дядько Іван"

   У дядька Івана не було інших родичів, окрім нас. Тому коли пройшло трохи часу, ми почали навідуватися до його квартири. Приходили спочатку щоб прибрати, провітрити все. Тепер нарешті вирішили навести повноцінний порядок з його речами та розібрати їх. Батько дав згоду.

Це була звичайна однокімнатка в п’ятиповерховому будинку. Хрущовка в оточенні зелених дерев та кущів; сьогодні таких двориків все менше й менше, все поглинають житлові комплекси. Я бував тут ще в дитинстві, коли ми приходили в гості до дядька. А останніми роками Дядько Іван мало спілкувався з нашою сім’єю, батько казав, що його брат змінився, став дивакуватим, тому зідзвонювався з ним лишень на свята.

— Уявляєте, Ваня-он геть збожеволів. Мені соромно знайомим в очі дивитися – Розповідав тато – Ходить сміттєзвалищем, збирає якісь залізяки. Як бомж, уявляєте? В смітниках копирсається. Це мені вже декілька людей сказало. Можете уявити?

   З цього все й почалося. Дядько приносив до своєї квартири купу різних залізяк, раптом захопився пайкою. Звільнився з заводу, де вони разом з батьком вже три десятки років працювали, цілими днями не виходив з квартири. Тато намагався якось поговорити з братом, зрозуміти, що відбувається, але той лишень махав рукою та запевняв, що все добре. Змучився, мовляв, набрид йому завод. А ще додавав:

— Ти мені мораль не читай та ні про що не розпитуй. Я б пояснив тобі, чим займаюся, але ти й так не зрозумієш, твердолобий тому що.

   Врешті вони посварилися.

   Дядько Іван зник п’ять місяців тому. Тоді якраз батько хотів запросити його на свій ювілей, ну і помиритися звичайно. Родина, врешті решт… Негоже гніватися. Але додзвонитися до родича у нього так і не вийшло. Батько одразу відчув тривогу, і коли пройшло кілька днів, сказав, що з братом сталося щось лихе, що він це відчуває.

Ми приїхали до квартири дядька. Батько все набирав його номер та грюкав у двері. Тоді з квартири навпроти вийшла сусідка, старенька жіночка далеко за сімдесят, та сказала, що вже місяць як не бачила свого сусіда. Ми з батьком викликали поліцію, зламали замок. Можливо ми очікували побачити мертве тіло родича, або ще щось більш жахливе.

Однак всередині все виглядало так, ніби дядько Іван просто кудись поїхав; жодного гармидеру, чи безладу, якщо не зважати на купу ящичків, картонних коробок усюди та незрозумілий мотлох то тут, то там. Холодильник теж був майже порожнім, кошик для сміття – пустий.

   Перший час батько переживав, навіть спав погано. Трохи налягав на горілку. Ми з мамою і братом заспокоювали його як могли. Все мали надію, що родич повернеться, або хоча б відповість на наші телефонні дзвінки. Нічого крім гудків ми не чули, а зрештою зникли й ці гудки.

Абонент покинув зону покриття остаточно. І ні поліція, ні спілкування з сусідами не дали жодної інформації – ось дядько Іван жив, а ось він раптом зник. Нічого підозрілого ніхто не бачив і не чув. В поліції знизують плечима, що тут поробиш, мовляв. Все глухо. Та сама сусідка, що проживала навпроти, казала, що Іван був спокійним чоловіком, не пив, нікого не приводив, завжди вітався. Наші пошуки та хвилювання не дали нічого. З часом батько трохи заспокоївся.

Ми намагалися запевнити себе в тому, що родич просто кудись поїхав, а не попередив нас, свою єдину родину, тому що гнівався на тата. Вони ж посварилися досить серйозно, тому що батько все намагався повернути дядька Івана на завод, обвинувачував того у безвідповідальності та відірваності від світу. Про що тепер шкодував.

   Того дня ми знову прийшли наводити лад у порожній квартирі. Тільки я і брат. Мама була на роботі, а тато не просто не хотів. Він відпочивав після нічної зміни. Врешті, за ці п’ять місяців ми досить багато разів вже були тут усі разом, але поки що розібрали тільки захаращений балкон (дядько перетворив його на справжній смітник, якісь дощечки, старий одяг незрозуміло чий, купи іржавих гайок та болтів і ще Бог зна чого).

І тоді нарешті прийшла пора переглянути особисті речі родича. У мене в коледжі були канікули, а брат якраз взяв відпустку недавно. Брат був набагато старший, він вже був одружений та давно жив окремо. Працював він на тому ж заводі, що і тато. Стосунки у нас зі Славою завжди були хороші.

— Скільки ж тут цікавого барахла, ти глянь, Артуре!

   В руці Слава тримав якусь плату. Вочевидь він знайшов її у одній з картонних коробок, які тут лежали усюди. Під ліжком, у шафі, зверху на шафі, біля ліжка…

— Ага. А я вже три різні радіоприймачі знайшов. Але всі розкручені і порожні.

   Я вказав братові на одну з коробок. У ній – декілька мотків різних дротів, купка конденсаторів, транзисторів, декілька упаковок пальчикових батарейок, і ще багато дрібних деталей, в яких я не розумівся. Ну і непрацюючі радіоприймачі. А ось у брата очі горіли.

Він з дитинства полюбляв копирсатися у техніці, руки у брата росли з правильного місця. Щоправда він не паяв, наскільки я знав, ну і точно не порпався у смітниках, як от дядько.

— Очманіти.

   Мені випало розбирати комірчину. Я знайшов там декілька закруток з маринадом (наша мама поділилась ними з дядьком), мішечок з картоплею, старі порвані черевики і повністю обмотаний скотчем пакунок. Я витягнув його. Зовсім невеликий. Глянув на брата – той сидів на килимі, яким була вкрита підлога, оточив себе знахідками і оглядав їх. Дещо – фотографував на камеру телефону. А ще поряд з братом я помітив купку відеокасет.

— Відеокасети? Ну хоча б щось, окрім радіо… – Сказав я.

— Радіоприймачів тут дуже багато, це точно. Але, блін, більшість з них не в робочому стані. Он тут динаміка не вистачає. Тут половина плати згоріла. А це радіо взагалі розбите вщент. Мотлох. От касети знайшов.

— А он на телевізорі це ж відеомагнітофон?

— Це відік, так! Дивно, що ти аж тепер помітив. Старий касетний програвач. Ти ще геть шмарклею був, коли у нас був схожий. Мультики з Томом і Джері пам’ятаєш? Короля Лева? Пінгвінчика Чіллі-Віллі?

   Я кивнув. Хоч я й був тоді ще геть дитиною, а відік пам’ятав. В гостях у дядька я бував рідко, по правді, не пам’ятаю, чи бачив коли-небудь такий відік тут. Можливо, дядько приніс його зовсім недавно. Років десять тому, коли дядько ще був “нормальним”, ми зі Славою заходили в гості. З того часу квартира відчутно змінилася.