"Злий день"

   Всією сім’єю ми проживали у просторій чотирикімнатній квартирі. В окремих кімнатах я, мій брат Орест зі своєю нареченою, батько і мама. Четверту кімнату я б назвав сімейною, тому що часом ми збиралися в ній усі, коли був привід. Наприклад, щонеділі на сімейний обід. Уся наша родина пов’язана зі сферою творчості.

Я вчитель у музичній школі, мій брат — скульптор. Батьки все життя віддали видавництву, постійно працювали з книгами, рукописами. Фінансів цілком вистачало. Я до того ж вже давно підзаробляв репетиторством в інтернеті, і, на щастя, бажаючих навчитися грати на класичній гітарі не ставало менше. Тому що YouTube, як не старайся, а не зможе навчити так, як жива людина-професіонал; це моє переконання.

Так я зміг заробити собі на автомобіль, по-трохи влаштовував і особисте життя. Поки ще не планував одружитися, як мій брат, але з Поліною моя сім’я була знайома. Не приховую, батьки теж інколи допомагали грішми, але загалом я намагався сам вести свій побут у своєму кутку.

   Того дня я вирішив нарешті позбутися старого комп’ютера. Просто розмістив оголошення на одному з сайтів, тому що викидати, звичайно, його було шкода. Системник прямо з дитинства. Він працював цілком стабільно, ніколи жодних проблем з ним не було. Колись я проводив дуже багато вільного часу за цим комп’ютером, грав в ігри, вивчав інтернет.

А зараз вже не хотілося, виріс. І тепер апарат обростав пилюкою та просто займав місце. Також не так давно я придбав ноутбук, тому потреби тримати масивний комп у себе в кімнаті більше не було. Отже я вирішив викласти на продаж і системник, і старий монітор, і клавіатуру з мишкою, і навіть навушники. Трохи подумавши, я прописав ціну – дві тисячі гривень. Врешті, не такі й великі гроші, але якось було ніяково просити більше за такий пристрій.

   Десь через пів години після розміщення оголошення мені написало троє користувачів: якийсь чолов’яга написав відразу: “Заберу.”, ще один профіль без фотографії вважав за потрібне уточнити у мене, чи “не стрьомно мені виставляти таке барахло”. Також була жіночка, підписана як Марія. Її повідомлення мені видалось найбільш ввічливим з усіх. Вона привіталася, уточнила ціну, поцікавилася, чи підійде такий комп’ютер сину для навчання… А потім додала:

   “Мені соромно це писати але як є так є. Ми живемо з дітьми трудно. Папа наш загинув три роки тому, я вдова. Виховую сина і дочку. Ми живемо на Сірих Садах. Нам дуже треба компютер. Ми нічо безкоштовно не просимо не подумайте. Але чи могли би ви привезти нам компютер і помогти синочку все підключити? Я не розуміюся в цьому я не маю кого попросити. Ми доплатимо. Дуже вас просимо…”

   Це якраз був вихідний. Їхати кудись в суботу не хотілося, але чомусь стало шкода цю жінку. Я взагалі звик вірити людям. Звичайно, бувало обпікався, але ж як жити по-іншому? Якщо не бачити в людях хороше і не вірити їм?

Я ще раз перечитав повідомлення жінки. Глянув на комп’ютер. Ну так, самовивіз може бути проблемою для самотньої жінки з двома дітьми. Щось відгукнулося всередині мене. Можливо дійсно для її сина мій старий комп пригодиться та ще прослужить декілька років. Може бути, це моя добра справа на суботу? Сірі Сади… Не так вже й далеко, в принципі. Хоч ціле життя прожив у рідному місті, а в тому районі ніколи ще не був, хіба що проїздом.

— Ти куди зібрався, Єлю?

   Так мама називала мене ще з дитинства. Моє ж повне ім’я — Єлисей. Мама якраз готувала, коли я приніс декілька коробок до коридору і почав взуватися. В одній коробці – монітор, навушники, мишка. В іншій – Системний блок.

— Другові комп’ютер відвезу. Мені вже не треба, а він стоїть, пилюку лишень збирає.

— Другові? Це кому?

— Ма, ну Грицеві. Яка різниця. Все, я потрохи вивантажуюсь у під’їзд. Ближче до вечора повернуся, ще до Поліни заїду – Відповів я та відкрив вхідні двері, щоб винести коробки назовні.

— Приведи Поліну на обід!

— Іншим разом, ма. У нас є справи. Все, я пішов!

   Батько як завжди в суботу спав, а брат із нареченою поки не показувалися зі своєї кімнати.
 

* * *

   Вулиця Електрична, де проживала жінка з дітьми, виглядала похмуро. Ось я тільки повернув з кільця на Григоренка, проїхав далі – і опинився в Сірих Садах.

Не дуже благополучний район, звичайно, але й тут якось живуть люди. Виглядало воно ніби інший світ: стара радянська забудова, неприбрані вулиці, давно закинута швейна фабрика. Ще й погода зіпсувалась, з’явився вітер і сніг почав сипати. Хоча ще вранці я переглядав прогноз, то день повинен був видатися досить погожим як для початку лютого.

   Люди ніби вимерли в цьому районі. Гнітючі будівлі, порожні провулки. І це всього лиш в декількох хвилинах їзди від цивілізації. І що цікаво, зовсім не край міста. Така собі чорна дірка посеред мегаполісу. Я зупинив свою чорну КІА біля тротуару і ще раз відкрив нашу переписку з жінкою. Так. Отже вона проживала у домі номер вісім. Ніби це воно. Я набрав її. Самотня мама підняла трубку практично відразу:

— Алло, ви вже приїхали?

— Так, я стою біля під’їзду. Чорна машина. Вийдете? Щоб я випадково до чужої квартири не заніс комп’ютер. Ну й допоможете трохи, тут декілька коробок…

   Доброта добротою, але сам я точно не збирався заносити все сам до чужого житла.

— А, бачу вас. Зараз підійдемо.

   Двигун замовк. Я відчинив дверцята, вийшов із машини, оглянувся. Навколо цілковита тиша. Непривітне місце. Не хотілося тут затримуватися довше ніж потрібно. Та й машину залишати без нагляду…

Раптом у мене задзвонив телефон. Я відволікся на мить, щоб підняти слухавку. Єдине, що встиг зрозуміти – це знову телефонувала жіночка. Цікаво, що не так? Чому вона ще не вийшла? Позаду щось зашуркотіло, а потім я отримав по голові. Перед очима пробігло багато різнокольорових крапок, здається я побачив ті самі зірочки, про люди інколи говорять, коли описують ефект від удару. На мить, втратив слух. Ноги підвели – я впав. Чийсь кросівок вдарив мене у сонячне сплетіння. Свідомість була все ще зі мною, але прилетіло мені добряче.