"Афіші"

   Різноманітні оголошення та реклама усюди. Де б ви не жили та де б не знаходилися – ваші очі завжди знайдуть оголошення про пошук квартири, чи про продаж старих музичних інструментів. Комунальні служби, або жителі будинків, звичайно, борються з цим сміттям, віддирають папір та очищують стіни, але дуже швидко на тому ж місті з’являється нова реклама.

І навряд чи ви по-справжньому звертали колись увагу на текст афіш, якими обклеюють двері до під’їздів, автобусні зупинки та стовпи. Серед пропозицій відремонтувати комп’ютер та запрошень на роботу інколи можна побачити щось не дуже нормальне. Вперше Тарас замислився над цим, коли його керівник Дмитро запитав:

— Ти хлопець прудкий, швидко пораєшся. Є додатковий заробіток. Зацікавлений?

— Так. А що треба робити?

— Ти ж коли розклеюєш нашу рекламу, звертаєш увагу на інші оголошення, правильно?

— Ну… так.

— Не звертаєш. Ну тепер от почни звертати. Переглядай не тільки рекламки наших конкурентів, а і все взагалі. За кожне незвичне оголошення, яке ти знайдеш та принесеш, я платитиму тобі сто гривень додатково.

   Тарас пожвавішав. Після пар в університеті та декількох годин активної роботи, він був геть замученим. Однак те, що говорив Дмитро, розбудило у ньому цікавість.

— Які це – “незвичні оголошення?”

— Коли побачиш, то відразу зрозумієш. Вони відрізняються за своїм змістом. Просто будь уважний, не поспішай відразу викидати те, що зідрав. То завтра ти о третій почнеш, так?

— Так, я буду як і сьогодні.

— Добре.

   Додатковий заробіток ніколи не буває зайвим. Тарас тільки-но недавно поступив до університету, він всіма силами намагався зараз полегшити батькам оплату за своє навчання та проживання в гуртожитку. Знайшов підходящу роботу далеко не одразу; хтось відверто казав, що брати вісімнадцятирічного хлопця не буде, інші потребували досвіду.

Деякі роботодавці були готові розглянути кандидатуру юнака тільки на повний робочий день. Ще з деякими людьми Тарасові було просто некомфортно. Якось під час стажування на посаду бармена в одному з ресторанів недалеко від гуртожитку він навіть розбив три стакани. Було багато крику і не дуже приємних переживань. Після цього хлопець відкинув сферу обслуговування геть. Хоча деякі однокурсники вже працювали офіціантами, баристами, і їх дуже влаштовував заробіток.

Тоді, блукаючи різними тематичними групами по соцмережах, він випадково знайшов Дмитра. Товстий чоловік років сорока платив цілком непогані гроші за відносно просту роботу - розклеювання оголошень про послуги компанії, що допомагає з ремонтом комп’ютерів, ноутбуків та мобільних телефонів. Хто саме займався ремонтом, було незрозуміло, адже сам Дмитро тіснився у маленькому кутку посеред великого бізнес-центру. І чого в тому центрі тільки не було: кабінет стоматолога, салон краси, магазин квітів, офіс страхової компанії... Словом – вулик.

А на дверях до кабінету Дмитра жодної вивіски. Техніки та інших працівників Тарас за два тижні роботи теж не побачив. Хоча його й не дуже цікавили ці моменти. Хлопець швидко й добросовісно розклеював оголошення, повертався до гуртожитку та навчався.

   Коли він тільки-но почав виходити на роботу, Дмитро попрохав здирати рекламу конкурентів та приносити йому. Щоб бізнесу, мовляв, не заважали, і щоб бачити методи роботи інших компаній. Тарас так і вчиняв, але ніколи не вчитувався у зміст оголошень, просто здирав їх та приносив. Було декілька разів таке, що на нього кричали жителі будинків.

Один чолов’яга погрожував переламати руки та засунути “усі його папірчики так далеко, що в туалет він не зможе ходити більше ніколи”. Але Тараса це не сильно бентежило. У нього нарешті з’явилися власні кошти, нехай і невеликі.

   Наступного дня після розмови з Дмитром, він почав уважно вивчати приклеєні клапті паперу, зовсім вицвілого, та ще нового, кольорового і чорнобілого. Хлопець подумав, що це все могло б стати заміною інтернету в якомусь сенсі. Тому що тут і купівля-продаж, і пошук робітників, і знайомства; взагалі, які тільки послуги не надавали люди…

Деякі афіші були досить кумедними та трохи незрозумілими. Тарас вирішив їх теж брати для Дмитра. От що, наприклад, міг означати написаний від руки текст: “Продаю закритий футляр від інструменту. Радянська якість. Сухожилки. Торгу немає. Дзвонити в суботу.”? Почерк виразний та старанний. Автор оголошення дбайливо вирізав клаптики зі своїм номером телефону, і що цікаво, декілька з них було вирвано.

Отже, і на такий товар знайшовся покупець? Наступний дивний текст Тарас побачив коли перейшов до сусіднього району, де вже, здавалось, цілу вічність стояли тільки п’ятиповерхівки. Там жило багато пенсіонерів, і якраз таки там реклами було найбільше.

Хлопець якраз звільнив місце для свого оголошення, як раптом звернув увагу на яскравий буклетик, на якому була зображена якась моторошна лялька. Зверху – життєрадісний надпис “ЦИРК!”, а під зображенням ляльки – “ВИСТАФАВА ДЛЯ ДІТЕЙ ДЛЯ ДІТЕЙ! СИКРЕТНІ СЛОВА НАЙКИРАЩІ ІМІТАТОРІ З УСІЄЇ КРАЇНИ! СПОКІЙДЛЯ БАТКІВ ТИХІ ДІТИ НАЗОВСІІМ!” Зображення ляльки геть не чітке, надруковане в дуже поганій якості.

А ще руки і ноги ляльки зв’язані шнурком. І шнурок наче як домалювали вже потім, або власноруч, або в простенькому графічному редакторі. З самого краю маленькими літерами був вказаний адрес та час: “ВУЛ. ІЛВАСК ТРЕН ФРАНКА БУД3 14ВЕРЕСЕЯ 07:00”. Тарас, власне, і сам мешкав по вулиці Франка, будівля його гуртожитку мала номер 42. Цирку точно він не пригадував на вулиці, якою проходив щодня. Звернув би увагу на вивіски, якщо б вони висіли, або інші атрибути якогось веселого представлення. До того ж 14 вересня було зовсім нещодавно.

   Тарас приносив Дмитрові спочатку звичайні оголошення конкурентів, а відтепер і те, що видалося йому дивним. Дмитро відразу забирав знахідки та нетерпляче починав розглядати, ніби тільки цього й чекав. Він швидко розраховувався з хлопцем, уточнював, коли той прийде наступного разу, і поспішав замкнути двері до маленького приміщення.

   Минали дні. Наближалася перша сесія. Викладачі тиснули, лякали, і без того завантажений Тарас тепер витрачав на навчання ще більше часу. Найбільше він боявся не здати іспит з вищої математики... Однак разом з цим Тарас потроху вчився бути уважним і на своїй роботі. Тепер він міг практично одразу ловити поглядом потрібні йому папері. Вони наче й самі на нього дивилися: химерні тексти, дивні поєднання кольорів, а де-не-де і фотографії.