"Поза лінією"

   Тоді я ще не приймав заспокійливі на постійній основі та був молодим. В 2019 році довелося працювати в кол-центрі менеджером з продажу. Досить специфічна робота, потрібно було вісім або дев’ять годин підряд активно нав’язувати клієнтам певні товари. Не завжди якісні та хороші.

Зарплатня — висока. Поєднувати таку роботу з навчанням теж було легко. Хоча на той момент я вже закінчив навчання в інституті. Але як і раніше обирав для роботи нічні зміни. Вони краще оплачувалися. І багато клієнтів теж не спали вночі, замість цього блукали інтернетом та шукали щось. До того ж тоді ми працювали з людьми, що проживали в інших країнах; у них день, у нас – ніч. Клієнт переходив з сайту на сайт, його приваблювали яскраві заголовки та зображення. Він бачив рекламу в інтернеті, оголошення, де йому обіцяли щось отримати абсолютно безкоштовно.

Клієнт залишав свої контактні дані, щоб оформити замовлення вже зараз та скористатися неймовірною акцією, покращити своє життя. А потім телефонував я і намагався поступово підвести клієнта до того, що товар у повній комплектації має певну ціну. Зазвичай досить велику. Все це супроводжувалося певними маніпуляціями з мого боку та тиском. Тоді ще у мене був добре підвішений язик та ясна голова.

   Вночі офіс майже порожній. Лишень я, та двоє колег. Зазвичай ми займали місця максимально далеко одне від одного, щоб не заважати та щоб насолодитися тишею, коли дзвінків ставало трохи менше. Активність клієнтів зменшувалася ближче до третьої ночі.

Якраз у цей час, у проміжок між третьою та п’ятою ранку, ти знаходишся ніби на межі сну. Коли дзвінків немає надто довго — починаєш провалюватися кудись. Засинати. Інколи такий провал у дрімоту міг статися посеред телефонної розмови з клієнтом. Наприклад, ти розпочинаєш діалог з одним клієнтом, а потім ловиш себе на думці, що співрозмовник вже змінився. Минула ж розмова завершилася “на автоматі”. Ти настільки добре підготовлений, що можеш продавати мабуть навіть без свідомості. А буває, щось тобі почується не зовсім правильне та зрозуміле.

— Тут є хтось інший.

   Я сіпнувся та прокинувся від жіночого голосу в моїх навушниках. Глянув на монітор комп’ютера. Таймер свідчив про те, що розмова з клієнтом тривала тільки тридцять п’ять секунд. Марія Іванівна Прилуцька.

— Марія Іванівна, як мене чути? Трішки зі зв’язком проблеми…

   Я швидко відкрив свій скрипт продажу та спробував зрозуміти, про який саме товар потрібно спілкуватися з цією клієнткою. Звичайно, що я знав усі тексти напам’ять. Але в той момент я відчув, наче мене впіймали на гарячому. А Марія Іванівна не відповідала. По той бік лишень щось тихо шипіло.

— Марія Іванівна? Алло, ви чуєте мене?

   Нічого. Я спробував ще декілька разів поспілкуватися з клієнткою. Натиснув “відбій”, зробив дві повторні спроби набору. Тепер вже й гудків не було. Ну і все, отже якісь проблеми зі зв’язком у неї. Їдемо далі. Після цього короткого дзвінка я увійшов до системи та обрав статус “Обід”. Зняв навушники на хвилину та прислухався.

На першому поверсі сонно бубонів Сергій, пояснюючи черговому клієнту усі переваги користування магічним амулетом. Через мить я почув і голос Каті. Вона говорила більш емоційно та голосно. Обоє колег були на першому поверсі, а я ж останнім часом надавав перевагу другому поверху нашого офісу, де сидів зовсім один. Глянув на годинника в кутку монітору. О пів на другу ночі. Через годину я мав намір взяти велику перерву.

   Наступні два дзвінки були цілком типовими, а от далі я знову почав чути щось не те. Цього разу зі мною спілкувався чоловік середніх років. Я знову провалювався у сон. Він довго та в деталях розповідав про своє насичене життя та сімейні проблеми. Раптово зв’язок погіршився, щось тихо запищало. А потім хтось невідомий (точно не цей чоловік) почав говорити. Це були уривки фраз, я не одразу зрозумів, що казав співрозмовник. Він повторював одне і теж. Я зміг розчути щось на кшталт:

— Не приймай... телефон…теж чуєш?…

   Невідомий голос був монотонним та відчуженим, звучав так, ніби з під землі. Я натиснув кнопку відбою. Що це в біса було?! Напевне, якісь перешкоди на лінії, абощо. Я спробував набрати клієнта повторно. Він підняв слухавку практично одразу.

— О, алло, так а куди це ви зникли?

— Зі зв’язком у нас проблема сталася. Тепер вже все гаразд! Так от, Олексій Олександрович, про що я говорив? Я вам казав, що амулет в жодному разі не можна…

— Зараз вона передзвонить.

   Я зупинився та замовк. Завжди дратувало, коли клієнти відволікалися від розмови.

— Олексій Олександрович, ви зі мною?

— Так, алло! Ви знову зникаєте кудись. Так що не можна робити з амулетом? Говоріть!

   І я продовжив нашу розмову, ніби й нічого не відбулося. Клієнт був хороший і в решті наша розмова закінчилась продажем. Це тішило.

   Вночі ти завжди чуєш все те, на що ніколи б не звернув увагу в денну пору. Наприклад, звук офісних ламп. Як тече кров у власній голові. Як гуде струм. Інколи під час перерви я виходив з офісу та трохи прогулювався до дороги і назад. Світ спав. Тільки зрідка в деяких вікнах дому навпроти я помічав світло. І все. Я теж хотів спати. Сильно.

Ще декілька годин – і я відправлюся додому, відсипатися. Щоб наступної ночі знову прийти сюди. Коли ти працюєш переважно вночі, дати змінюються дуже стрімко. Все пролітає повз, ти ледь встигаєш владнати буденні справи, а тут знову потрібно на роботу. І виходить, що живеш ти тільки уночі, в перервах між дзвінками.

   Дивно, що Марго не спала. Вона написала мені в месенджері і у нас розпочалась звичайна переписка. Нічого такого, просто зазвичай дівчина лягала спати десь після опівночі. А тепер чомусь була онлайн. Хоча саме сьогодні вона повинна була веселитися разом з близькою подругою, та якраз святкувала свій день народження. Тому можливо святкування затягнулося до пізньої ночі.

   “Ти на зв’язку?”

   “Так, я ж на роботі. А ти чого не спиш? У тебе нормально все там?”

   “Хочеш я прийду?”

   Я посміхнувся. Достатньо випила, мабуть.

   “Та нікуди ти не прийдеш, сиди спокійно. Там все добре у вас?”

   “Так”
 
 Анімація маленького олівця свідчила про те, що Марго писала ще щось, а потім перестала. Натомість вона вирішила мені передзвонити. Я відхилив виклик та відписав:

   “Зачекай, докурю і наберу. Не зникай”

   До кінця перерви залишалося двадцять хвилин. Я встиг розігріти та з’їсти багет, запити це дешевим чаєм (іншого у нас в офісі не було) та постояти надворі, вслухаючись у тишу. Залишилося тільки справити нужду. Тому можна було й побалакати трохи. Прогнати сонливість.

   Не встиг я завершити свою брудну справу прямісінько на тротуар, як телефон знову завібрував. Та що ж це таке, чого їй говорити не терпиться саме зараз? Я переконався, що не забрудив джинси, затягнув ремінь. Підняв слухавку.

— Ну що там у тебе, Марго, все добре?

— Привіт. Так. А ти як?

— Нічого, у мене перерва. Зараз на вулицю вийшов. Якось тихо у вас. Уже всі спати полягали, чи як?

   І дійсно, я не чув ні музики на задньому фоні, ні веселих голосів, чи інших ознак свята.

— Усі сплять. У тебе теж тихо. Давай поговоримо.

— Та давай, я завжди за.

   Цікавим було те, що голос Марго був цілком тверезим. І у ньому було ще щось. Але я так і не збагнув, що. Навіть сьогодні не можу сказати, хоча пам’ятаю саму розмову дослівно.

— Я скучила. Хочу щоб ми побачилися.

— Приїжджай завтра десь ближче до першої. Я вже якраз прокинуся. Посидимо, я візьму нам бланш. Я теж скучив.

   Це було б цілком нормальним розвитком подій. Марго частенько до мене приїжджала. Я знімав квартиру, жив сам. Вона ж проживала з батьками, тому разом проводити час ми могли тільки у мене.

— Давай зустрінемось зараз.

— Ммм. Хочеш, щоб я тебе прямо у коморі офісу?... Там ж камера працює. Чи нас це не бентежить?