30.3

   Азраель увімкнув магічні світильники й підійшов до мене. Їхнє м’яке світло розлилося верандою, не перебиваючи місячного сяйва. Він мовчки став поруч, не намагаючись заговорити чи відволікти мене від споглядання.

   Коли я відчула лісову прохолоду й обійняла себе за плечі, він обережно накинув мені на плечі плед, майже не торкаючись. Я зробила крок назад і притулилася спиною до нього. Азраель без жодних слів обійняв мене, і якийсь час ми просто стояли.

   У його обіймах було тепло й затишно. Я слухала шум річки, відчувала його дихання за спиною й поступово розслаблялася. І раптом зрозуміла, що то це він ніс мене на руках до кімнати.

   Розвернулася в його обіймах обличчям до нього. Азраель дивився на мене розгублено, ніби намагався зрозуміти, що я збираюся робити далі.

   — Навіщо ти мене підсилював? У мене ще був резерв.

   — Ти була спустошена й виснажена. Я занервував, — майже пошепки відповів він, а тоді відкашлявся. — Пізніше відчув твій резерв. Уже після того, як почав підсилення.

   Відповідь прозвучала невпевнено. Азраель помовчав і додав:

   — До того ж у мене немає додаткових символів, щоб підсилити тебе іншим способом.

   Я ледь не розсміялася, бо нарешті зрозуміла, чого він так хвилюється. Сховала обличчя в нього на грудях і закусила нижню губу. Нервує, що я можу образитися через поцілунок. Як це нетипово для інкуба, але так мило.

   Ще трохи поспостерігала за зірками. Оскільки часовий пояс тут не збігався з тим, звідки ми прибули, то за місцевим часом уже була глибока ніч, але спати зовсім не хотілося

   Азраель показав мені мою кімнату й душову. Потім ми трохи поприбирали, бо, як виявилося, він бував тут нечасто. Поснідали, випили зілля, щоб легше перенести зміну часового поясу, і розійшлися по кімнатах. Він подався до кабінету, а мене провів до невеличкої, проте дуже затишної бібліотеки.

   Ми й справді бачилися нечасто. Готували по черзі, іноді обмежуючись простими перекусами. Я часто влаштовувалася на веранді з якимось цікавим трактатом і могла годинами читати, зрідка відволікаючись на спів пташок чи шум річки.

   Коли ж на мене накочували спогади про пережите, я приходила до Азраеля в кабінет і тихенько сідала в куточку, спостерігаючи за його роботою. Він ніколи не питав, що сталося. Швидко закидав свої справи, підводився й простягав руку.

   — Ходімо.

   І я йшла за ним. Ми блукали лісовими стежками, знаходили мальовничі галявини, спускалися до бурхливої річки або просто гуляли без певної мети. Я не просила про допомогу, а він не розпитував. Наче ми обоє мовчки домовилися, що зараз мені не потрібні ні поради, ні співчуття.

   А якщо серед ночі ставало лячно, я виходила на веранду, загорталася в плед і, підібгавши ноги, вмощувалася на диванчику. Слухала нічні звуки, вдивлялася в темряву й чекала, поки тривожні думки вщухнуть.

   Азраель теж виходив. Сідав поруч, обіймав мене, і ми могли довго сидіти мовчки. Жодних натяків на зваблення, жодного грайливого настрою. Таке відчуття, ніби він залишав свою хтиву кров десь за порогом цього будинку, щоб тут просто відпочивати.   

   Одного разу попросив, щоб підсилила і я ледь не прибрала долоню. Зупинилася лише на мить, але була впевнена, що він помітив мою заминку. Проте нічого не сказав і не змінився в обличчі. Я теж вдала, що нічого не сталося.

   За вечерею ми зазвичай обговорювали, що цікавого трапилося за день: нову інформацію, незвичні випадки чи ситуації, описані в документах. Іноді сперечалися, якщо наші погляди не збігалися, а часом просто ділилися думками.

   Час минав непомітно. Іноді я замислювалася над тим, що ж між нами відбувається. Не було відчуття, ніби я дратую Азраеля чи він сприймає мене як небажаний тягар, нав'язаний обставинами. Але й почати розмову про наші стосунки я не наважувалася. Та й про що питати? Що саме я хотіла почути у відповідь? Чи справді між нами щось є, чи я просто вигадала собі те, чого немає?

   Утім, зараз мені зовсім не хотілося шукати відповіді. Мені було надто добре. Мабуть, уперше в житті я по-справжньому відчула, що таке відпочинок. Не просто сон між справами, не коротка перерва, щоб набратися сил і знову кинутися у вир подій, а час, коли від мене нічого не вимагали. Коли я могла читати, гуляти, мовчати або просто дивитися на зорі.

   І виявилося, що це не розкіш і не марнування часу. Саме тепер, коли нікуди не треба було поспішати, я нарешті змогла спокійно обміркувати власне становище. І дійшла висновку: збирати інформацію більше недостатньо.  Якщо я хочу щось змінити, доведеться почати діяти. Тож після повернення до академії я серйозно візьмуся за це питання.

   Останнього вечора перед моїм поверненням Азраель приготував неймовірну вечерю. Я вперше за весь час одягла гарну легку сукню. Готувалася так, ніби це було побачення.

   Коли я вийшла з кімнати, демон оглянув мене з ніг до голови. Потім підійшов, схилив голову й простягнув руку. Я присіла в ніксені, усміхнулася й прийняла його запрошення. Азраель поцілував мені руку та підвів до столу. Усе це було так галантно, що мені несподівано стало сумно.

   — Коли ми повернемося… усе це залишиться в цьому будиночку? — невпевнено запитала я.

   Він завмер і несподівано подивився на мене дуже уважно.

   — А ти як хочеш?

   Я всміхнулася якось неприродно, розуміючи, що мені страшно сказати, чого саме я хочу.

   — Так нечесно — запитанням на запитання відповідати.

   — Є обставини, через які я собі не належу.

   — Ти про контракт?

   Було помітно, що ця тема йому неприємна. Він лише хитнув головою й підійшов налити вина.

   — А якби його не було? — запитала я, не відводячи погляду й гублячись у його очах.

   Він не відповів, але його погляд був промовистим. На цьому етапі наших дивних стосунків і цього було достатньо.

   Ми більше не поверталися до цієї теми. Дивним чином за два тижні наші теми для розмов так і не вичерпалися. Ми постійно знаходили, про що поговорити.