29.3

   — Ви не схожі на того, хто робить свою справу абияк, — весело мовила я.

   Фаеріс поглянув на мене й несподівано теж усміхнувся.

   — Але я й не схожий на того, хто витрачатиме сили зайвий раз.

   Навіріс підпер підборіддя рукою й зацікавлено поглянув на нас.

   — Це щось неочікуване.

   Знаючи, на що здатний цей інтриган, я завмерла. За столом запала тиша, і всі погляди спершу звернулися до нього, а потім перемістилися на нас із Фаерісом. Магістр спокійно глянув на Навіріса й продовжив їсти.

   — Не вигадуй. Це повага.

   Я лише посміхнулася. Колись він дивився на нас із Лорі зверхньо й навіть намагався принизити. Звісно, робив це для нашої ж безпеки, але тоді особливо не добирав слів.

   — Завтра ввечері вирушимо зачищати територію. Сьогодні вночі нам буде складно спати, — повернулася я до справи.

   — Може, тоді накриємо будинок захисним куполом? — запитав хлопець, який сидів поруч, поклавши руку на мою.

   — Ні. Інакше воно з останніх сил лізтиме сюди. До того ж я маю чути ці крики, щоб визначити ступінь його послаблення. Тож сьогодні я на варті.

   — Я з тобою, — вирвалося в Азраеля.

   Я похитала головою.

   — Ні. Ми із Сорінаром чергуватимемо. А ви втрьох, як досвідченіші бойові одиниці, маєте відпочити. До того ж Лорі потрібна нам як лікарка.

   Я виклала перед кожним камінь-накопичувач.

   — І це теж використаєте вночі. Щоб мені не довелося підсилювати вас безпосередньо.

   — І що ж ця закохана парочка робитиме вночі наодинці? — грайливо запитав Навіріс.

   Я здивовано й навіть трохи роздратовано поглянула на нього.

   — По-перше, те, на що ти натякаєш, я можу робити будь-якої ночі зі своїм хлопцем. А по-друге, здається, ти мене вже надто добре знаєш, щоб нести таку нісенітницю.

   — Вибач, крихітко. Просто хотів пограти на нервах.

   — Не варто. Інакше ображуся.

   Підвелася з-за столу й пішла до кімнати. Лорі побігла слідом.

   — Чого це він? — здивовано запитала вона.

   — Він не на моїх нервах грає. Тож усе добре.

   Ми із Сорінаром перевірили периметр навколо будинку, а потім здебільшого сиділи на веранді. Спілкувалися, грали в гру "Назви закляття". Я виграла.

   Пів ночі я прислухалася до криків, скреготу й підвивання. Усе, що вдавалося розпізнати за цими звуками, частково пояснювала Сорінару.

Під ранок до нас спустився Азраель і наказав іти спати.

   — Зачекай, я ж маю з тобою готувати сніданок.

   — Ти всю ніч не спала. Іди відпочивай, — тепло відповів він.

   Я навіть розгубилася від його інтонації.

   — Тоді я пішла.

   — Хлопця свого теж забирай.

   Я нерозуміюче поглянула на нього. І раптом у голові промайнула дивна думка. Він мене уступив Сорінару. Від цієї думки мені стало страшно. Що я собі надумала? З чого це він має мене комусь уступати?

   Від власних думок я ледь не впала на сходах. Сорінар устиг мене підхопити й подивився на мене з якоюсь загадковою усмішкою.

   Прокинулася ближче до обіду. Кілька разів мене будили мерзенні звуки із селища, але небезпеки я не відчувала й знову засинала. Потім підготувала все необхідне у схованці й лише тоді спустилася вниз.

   Я тільки збиралася пошукати, чим поживитися, як Азраель мене помітив і за мить опинився поруч, розігріваючи обід.

   — Сідай, зараз нагодую.

   — Де всі? — запитала я, вмощуючись за стіл.

   — Сорінар із Фаерісом беруть проби для лабораторних досліджень. Лорі перевіряє навколишню рослинність, Навіріс її супроводжує.

   — Тобто ми одні? — запитала я й одразу прикусила язика.

   Мене відверто починала лякати ця дивна поведінка.

   Азраель поставив переді мною тарілку, чай і цукерки, а тоді сів поруч.

   — Тебе це… напружує?

   — Ні, — надто швидко відповіла я й заходилася їсти.

   Ми ж стільки разів залишалися наодинці! А тепер це не те щоб напружувало мене — радше бентежило.

   — Як давно ти почала так нервувати поруч зі мною? — запитав він оксамитовим голосом і прибрав з мого обличчя пасмо волосся, що впало на очі.

   Я опустила голову ще нижче й загарчала.

   — Не роби так.

   — Як? — продовжив він бентежити мою чортову уяву.

   — Звабливо, — несподівано для самої себе відповіла я.

   Здається, він теж не повірив власним вухам, бо раптом завмер. Навіть дихати, схоже, перестав.

   У дверях з'явився Навіріс.

   — Ого, я невчасно?

   Азраель несподівано підвівся й вийшов, не сказавши ні слова й нічого не пояснивши.

   — Крихітко, мабуть, тільки ти здатна збентежити інкуба. Уявляю, як він поверне борг за кожне слово й кожну дію.

   — Я нічого не робила, — заперечила я, підвелася й побігла мити посуд.

   — А зчервоніла так чого?

   Залетіла Лорі, підхопила мене під руку й потягла показувати свої трофеї. Яке щастя, що моя подруга завжди готова мене врятувати, навіть коли сама про це не знає.

   Увечері всі вийшли напоготові. Лорі прихопила різноманітні зілля. Я ж підготувала кілька викличних пентаграм і різну дрібноту, яку могла за бажанням просто викликати сюди.

   А от на чоловіків було цікаво дивитися. Ми з Лорі навіть розгубилися, хто з них виглядає краще. Шкіряні куртки, мечі, волосся, зібране в тугі хвости. До ельфів із такими зачісками ми вже звикли, а от Азраеля таким бачила вперше. Єдиний, хто залишався позаду, — Сорінар. Він був нашим зв'язковим.

   Коли демон підійшов ближче, я поглянула на нього.

   — А тобі личить такий образ.

   Він усміхнувся на мої слова.

   — Ти теж неймовірна, коли налаштована по-бойовому.

   Після обміну люб'язностями ми вирушили добивати демона.

   Тепер я вже відчувала, наскільки він ослаб. Ми з Лорі зупинялися на кожному колі й знищували дрібних демонів, що траплялися дорогою. Десь на сьомому колі на нас почала виповзати дрібнота, намагаючись перегородити шлях. Мабуть, коли вищий демон почав помирати, він відкрив перехід до Безодні.