28.3

   Відчувши під ногами тверду землю, я не розслабилася, адже тепер мало початися перекидання до Азраеля. Кров стигла в жилах. І коли нарешті відчула, що ми в безпеці, відчепилася від Фаеріса — і мене таки знудило.

   — Тейро, ти як? — почула я поруч Азраеля. Він ще й поклав руку мені на спину.

   — А ти як думаєш? — ледь вимовила я.

   Судячи зі звуків поруч, Лорі було не краще за мене. А от Азраелю хоч би що! Хоча йому довелося витягати нас усіх.

   — Візьми, це зілля Лорі передала, — мовив Сорінар.

   Я навіть голови підняти не змогла.

  — Давай я їй зараз віллю, — запропонував Азраель.

   Після чого перехопив мене за підборіддя й між позивами встиг влити зілля, ще й затиснув рукою рота, щоб я його не виплюнула. Ледь не пішло через ніс, але все ж допомогло досить швидко. Крізь сльози я дивилася на Азраеля вбивчим поглядом.

   — Я би так не зміг, — посміхнувся Сорінар і пішов до Фаеріса.

   — Вибачатися не буду, але дозволяю помститися пізніше, — мовив Азраель і обережно прибрав волосся з мого обличчя.

   — Обов’язково помщуся, не сумнівайся, — мовила я, чіпляючись за нього, щоб підвестися.

   Після того як ми з Лорі привели себе до ладу, спустилися до решти команди, яка чекала тільки на нас. Точніше, на мене. Фаеріс уже оновив мапу, але їм бракувало моїх даних.

   Щойно я підійшла ближче, Азраель простягнув мені чашку з гарячим ароматним чаєм. Лорі вже збиралася обуритися, але поруч із нею опинився Навіріс, теж із чашкою в руках. Відьма додала до напою зілля відновлення й нарешті заспокоїлася.

   — Тейро, є якісь здогадки? — запитав Сорінар, сідаючи поруч.

   Я вколола палець і замість слів капнула кров'ю на мапу. Та спалахнула синюватим полум'ям, і на ній проявилися десять кіл із пентаграмами, чітко окресленими червоним кольором.

   — Що це? — здивувався Фаеріс.

   — Ми дійшли тільки до цього місця, — вказала приблизно на п'яте коло. — Щоб була можливість знищити, я маю дістатися хоча б до третього.

   Підвела погляд на Азраеля, розуміючи, що тільки він спроможний винести мій спосіб відступу через Безодню. Наші погляди зустрілися, і він помітно напружився.

   — Хто це? — холодно запитав він.

   — Вищий демон із чистою кров'ю лінощів, — тихо відповіла я.

   Поки за столом переварювали мої слова, я потроху пила чай. У горлі все ще дерло після демонстрації обіду.

   — Це неможливо, — нарешті озвався Азраель. — Демони з такою кров'ю бувають тільки нижчими.

   — Чого ж? Я бачила парочку, — відповіла й прикусила собі язика.

   Про таке краще не розповідати, тим паче чомусь саме Азраелю. Бо його погляд обіцяв мені серйозну розмову. Ніби я перед ним у чомусь завинила.

   Він повільно підвівся зі свого місця й попрямував до мене.

   — Мені тоді було п'ятнадцять. Мачуха вигадала мені покарання й залишила одну в маєтку на місяць. Сестер вона забрала із собою, а мене намагалися морити голодом, щоб зробити поступливішою. І от тоді я на тиждень зникла в Безодні, а Лір був зв'язківцем.

   — Він що, не розумів, яка це небезпека? — прогарчав демон, нависаючи наді мною.

   — А хто ж мене зупинить? — Я втиснулася в стілець і навіть заплющила очі.

   — Може, досить лякати мою наречену? — несподівано втрутився Сорінар, опинившись з іншого боку.

   Відчувши підтримку, я навіть розплющила очі, але Азраель і не поворухнувся, продовжуючи свердлити мене поглядом. Таке відчуття, ніби я мала його попередити про це.

   — Азраелю, поясни, — спокійно мовив Фаеріс, уважно спостерігаючи за поведінкою демона.

   Азраель випрямився, але не відійшов.

   — Як гадаєш, чому ти ніколи не побачиш демона лінощів? Навіть напівкровку, — він зробив паузу, але відповіді не чекав. — Їм усе це лінь. Вони існують тільки у вигляді нижчих. Але іноді трапляються обставини, після яких вони починають розвиватися.

   — І які це обставини? — задумливо запитав Навіріс, чомусь дивлячись на мене.

   Я трохи розслабилася й навіть випросталася, роблячи вигляд, що не звертаю уваги на Азраеля, який знову на мене поглянув.

   — Досліджуючи кількох таких особин, я зрозуміла, що перед переходом на наступну стадію розвитку їх викликали, а потім повертали не в їхнє середовище. Демони лінощів дуже підступні. Коли вони слабкі, то діють як один організм, але коли він залишається сам... Він обирає жертву, присмоктується до неї й таким чином повільно зростає. Навіть коли переходить у розряд вищих, усе, що його цікавить, — це пожирання, тотальне знищення всього живого. Тобто саме тих, хто має плоть. Рослини його не цікавлять. Я, якщо чесно, намагалася якось приручити такого, але це неможливо. У стазис його не ввести, а постійно годувати невигідно. Та ще й повільний він — у бою від нього мало користі, а для засідки надто складно контролювати, кого він пожиратиме. Вони не їдять лише собі подібних.

   Усі мовчки слухали, а Азраель ще й схрестив руки на грудях.

   — І що ти зробила з піддослідними?

   — Вбила, — спокійно відповіла я. — Я розуміла, що якщо комусь вдасться викликати таку істоту, усе закінчиться саме так, як зараз.

   Після моєї відповіді всі почали обдумувати подальші дії, а я відчула полегшення. Оскільки цей демон мені відомий, залишалося обрати спосіб його знищення. На жаль, дізнатися в такого демона, хто його викликав, неможливо.

   — Навірісе, зв’яжися зі "знаючими". Хай зберуть усю можливу інформацію від тих, хто вижив. Хто прямував сюди, хто, можливо, поспіхом утік ще до того, як усе почалося.

   — А ти не зможеш допитати демона? Чи вирахувати його ім’я? — запитав ельф.

   — У них немає імен, кланів чи Домів, — відповів за мене Азраель.

   Помітивши здивування в очах присутніх, я додала за демона:

   — Занадто ліниві.

   — І в нашої демонологині є якісь ідеї щодо знищення? — несподівано запитав Фаеріс, який до цього переважно спостерігав.

   — Дещо є. Для цього Лорі доведеться створити зілля для приглушення крові. А мені — дістатися до центру кіл, щоб закинути заражену приманку. Перемістити її не вийде. Тож доведеться використати Азраеля як носія.