28.2

   Мертвецька тиша трохи напружувала, але було помітно, що ще зовсім недавно тут кипіло життя. Двори не заросли, вози залишилися стояти на місцях. Ніби в одну мить усе живе пішло звідси.

   Повільно дійшли до будинку, у якому збиралися жити. На першому поверсі стояв величезний стіл, на якому вже лежали мапи селища й документи. Лорі з Навірісом узялися за побут, а я одразу почала вивчати відомі факти.

   — Група "знаючих" зникла тиждень тому. Просто не вийшли на зв'язок, — почав Фаеріс, стоячи поруч зі мною. — Взагалі їм тут нічого було робити, допитувати нікого.

   — Дарки теж нічого не скажуть. Вони вже знищені, — спокійно мовила я.

   Завмерла, намагаючись зрозуміти, що це може бути. Хто пожирає все живе, не розрізняючи рас і взагалі створінь? Є кілька демонів, здатних на таке, але для їхнього виклику потрібно багато магічних сил. Фанатики не потягнули б такого. У нашій імперії заборонено використовувати ці ритуали. Але до прикордоння далеко. То кому це знадобилося?

   У роздумах сіла на стілець і прикрила очі, обмірковуючи можливі теорії. З чого почати пошуки — з демона чи викликача? Від роздумів заболіла голова.

   — Випий.

   Розплющила очі. Поруч стояв Сорінар із чашкою чаю.

   — Лорі додала туди якісь трави для ясності розуму, — прошепотів він, погладжуючи мене по спині.

   — Дякую, — мовила я, потроху сьорбаючи чай. — Нам треба вирушати на розвідку, але поки що я не можу визначитися, з ким саме. Бо цій потворі головне — пожирати життя.

   — Нас обох не пустять, — відповів хлопець.

   Я здивовано поглянула на нього, а тоді обвела поглядом усіх присутніх.

   — Тейро, як тобі не соромно, — почувся веселий голос Навіріса зі сторони пічки. — Ви студенти, тож Фаеріс фактично за вас відповідає. Тому ні вас удвох, ні тебе з Лорі ніхто не відпустить.

   — А це, до речі, хороша ідея — ми з Лорі, — повільно мовила я.

   Підвела погляд і зустрілася очима з Азраелем. Із його погляду я чітко зрозуміла відповідь: ні, ми туди не підемо.

   — Так нечесно! — випалила я. — Ми рівноправні учасники команди. І я не збираюся ризикувати кимось із вас.

   — А тобою ризикувати можна? — запитав демон, не відводячи від мене погляду.

   — Хто тобі сказав, що я ризикуватиму?

   — Ви вдвох не підете, і крапка, — твердо мовив він і вийшов із приміщення.

   Сорінар несподівано розсміявся. Я здивовано поглянула на нього, бо нічого смішного в цій ситуації не бачила.

   — Це так мило, — прошепотів він, забрав спорожнілу чашку й пішов до Лорі.

   Після обіду я спробувала пояснити їм свою думку: ми з Лорі й справді виглядаємо найслабшими й найневиннішими. Але хто ж мене слухатиме?

   — У будь-якому разі мені треба до центру. Якщо переймаєтеся через нас, тоді я піду з магістром Фаерісом, — я підвела погляд на всіх учасників команди. — А Лорі хай підстрахує Навіріс.

   — Що за вибірковість за расовою ознакою? — незадоволено запитав Сорінар.

   — У мене є підозра щодо одного демона, і я старанно виключила демонічну кров та брак досвіду, — спокійно відповіла я.

   Хоча я дуже уважно поглянула на хлопця. Тут ніхто не знав, що в нього теж пробудилася демонічна кров. І контролював він її ще погано. Тож нехай візьме на себе роль недосвідченого. А от Навіріс уже давно її опанував. Ми з Лорі — відьми, і, хоч у мені теж є демонічна кров, я як демонолог можу навіть вводити її в сплячку. Азраель — чистокровний демон, і саме через це я переймаюся найбільше.

   Чоловіки переглянулися й вирішили не сперечатися з демонологинею.

   Я зібрала необхідне в сумку й пішла разом з ельфом. Лорі мала йти за мною на відстані ста кроків, щоб мати змогу витягти мене, якщо я потраплю в пастку, і самій туди не потрапити.

   Азраель із Сорінаром залишилися в будинку. Обидва були цьому не раді. Я навіть спиною відчувала, як вони пропалюють мене поглядами.

   Ми йшли повільно. Я залишала позначки, а Фаеріс постійно відмічав наш шлях на магічній мапі, щоб пізніше її оживити.

   — Останнім часом я думаю, що Сорінар уже готовий стати моїм наступником, — несподівано мовив ельф.

   — Не зарано? Йому всього дев'ятнадцять, — сумно запитала я.

   Фаеріс несподівано зупинився й розвернувся до мене.

   — Ти не хочеш звільнити мене?

   — Я дуже хочу, але ж…

   Чомусь було важко вимовити, що після цього він може померти.

Помітивши мою розгубленість, він усміхнувся.

   — Я вже давно готовий, тож ти не маєш права вирішувати за мене.

   — Я не вирішую за тебе, але це сумно.

   Несподівано зрозуміла, що звернулася до магістра на "ти". Перелякано поглянула на нього. Він теж це помітив і зробив крок до мене.

   — Чого з тобою так легко? І ще, я заплутався у твоїх стосунках.

   Я продовжила мовчати, бо не зовсім розуміла, на що саме він натякає.

   — Сорінар — хлопець, Навіріс крихіткою зве, з Луміелем цілувалася, а Азраель прикидається байдужим, — він підійшов майже впритул, вдивляючись мені в очі. — Або ти відьма, або суккуб. Тільки вони спроможні будь-кого прихилити до себе.

   Ого. А я й не замислювалася, що така популярна серед чоловіків. Якщо так подумати, то й справді серед дівчат у мене набагато менше друзів.

   — Точно не суккуб, — тихо відповіла я. — А навіщо Луміель розповів про поцілунок?

   Несподівано мене зацікавила ця деталь.

   — Він теж помітив, як до тебе тягнуться, і пояснив, як перевірив свою теорію.

   От тепер я над цим замислилася. Чи не завдяки моїй демонічній крові маю цю особливість? Мій предок умів не лише контролювати інших, а й підкорювати їх собі. Тільки відомо, що він робив це на демонічних землях, а от чи діяв так само з представниками інших рас — невідомо.

   Я не відповіла, оскільки відповіді в мене все одно не було. Ми продовжили свій шлях на автоматі, виконуючи кожен свою роботу. Що далі заходили, то сильніше я відчувала занепокоєння. У якийсь момент різко зупинилася й схопила магістра за лікоть. Він зреагував миттєво: завмер на пів кроці, без запитань і здивування.