25.2

   Він розвернувся до полиць, уважно розглядаючи книги, і вказав пальцем на одну з них.

   — Краще почни з цих. Якщо буде потрібна допомога, скажи вголос моє ім'я. У мене ще декілька відвідувачів, тож не сумуй тут.

   — Дякую.

   Кинув на мене ще один важкий погляд і пішов, зачинивши за собою двері.

   Занурилася в книги, і руки тремтіли від хвилювання. Це ж були невідомі мені знання, навіть незрозумілі! Виявилося, що некромантські символи взагалі не перетинаються з відьомськими, ельфійськими чи навіть демонічними. Ніби некромантія розвивалася й існувала окремо від усіх інших магічних напрямів. Лише кола були схожі на пентаграми.

   Не знаю, скільки часу я вивчала матеріали й виписувала все, що стосувалося моїх запитів. На окремому аркуші занотовувала запитання до архіваріуса. Зрештою дістала цукерки, бо вже відчула голод.

   Коли зрозуміла, що починаю перевіряти все по другому колу, а запитання повторюються, вирішила не витрачати дорогоцінний час і звернутися до демона.

   — Аерел! — голосно й твердо вимовила його ім'я.

   Одразу почула кроки за дверима, ніби він постійно чекав там. Аерел зайшов без жодного шелесту й із цікавістю нахилився над моїми записами.

   Уважно їх роздивився й почав пояснювати те, що мені було незрозуміло. Зокрема, як створити протидію за допомогою цих символів і відвести від себе відкат. У некромантів нічого не можна зробити безоплатно. За все доведеться чимось пожертвувати.

   Знову залишив мене на роздуми, але божевільна ідея майже одразу промайнула в голові.

   — Аерел, — покликала я і, не чекаючи на його появу, одразу продовжила: — А якщо я наповню прив'язаного силою до країв, щоб він відчув себе майже живим, а потім ним і розплачуся за використання ритуалу?

   — Ого, — прошелестів він мені над вухом.

   Я навіть сіпнулася, але лякатися часу не було.

   — Для такої справи потрібно багато сили.

   — У мене є резерв, і я постійно використовую ще й додаткові камені-накопичувачі.

   — Ні, резерв не можна. Інакше сама себе під'єднаєш. А от камені — хороша ідея.

   Він ще раз поглянув на мої записи.

   — Тоді тобі підійде ось це коло. Я дозволю тобі забрати його. Випиши символи та їхні значення.

   — Дякую, — зраділа я й уже збиралася прибрати непотрібні записи.

   Аерел змахнув долонею, і чорнила на непотрібних записах зникли. Я здивовано завмерла.

   — О! А я збиралася знищити їх у своїй схованці.

   Взяла один з очищених аркушів і сіла за довідник, більше не звертаючи уваги на демона.

   — У тебе дві години. Твій час на відвідування майже вичерпано.

   Відірвалася від записів.

   — Я встигну все переписати?

   — Так, встигнеш. Але тебе вже двічі питали, як ти? Дуже хвилюються? — уперше посміхнувся демон.

   — Скоріше, занадто вірять у мої можливості, — відповіла я й продовжила писати.

   Коли демон повернувся, я вже повністю все переписала, розставила книги на полицях і взагалі навела порядок. Він перевірив мої записи й повів мене за собою.

   За дверима я побачила Азраеля. Попрощалася з архіваріусом і підійшла до нього.

   — Тільки не кажи, що ти весь цей час чекав на мене? — весело запитала я.

   — Ні, не весь час. Але переймався, щоб ти поїла.

   — Я брала із собою трохи сиру й м'яса. Але уявляєш, на твоїх цукерках можу весь день протриматися! Вони дуже поживні й під час роботи з книжками дуже допомагають.

   Він підхопив мене за талію й затягнув у перехід.

    — Я дуже радий, що вони тобі корисні. Хоча ти й відмовилася від постійного поповнення запасу.

   Поглянула на нього, а він дивився куди завгодно, тільки не на мене.

   — Ти ображений на мене через моє недоречне запитання? — тихенько запитала я.

   — Не те щоб ображений. Просто досі не визначився з відповіддю.

   — Тоді й не треба. Відповідь сама прийде, коли на те буде свій час, — відповіла я і поклала руки йому на груди. — Якщо чесно, я втомилася.

   — Ти взагалі не з тих, хто залишає питання у підвішеному стані, — посміхнувся він і обережно прибрав пасмо волосся, що вибилося з моєї зачіски.

   — Так. Але ж це питання не вирішує твою долю, тож поки може й побути на паузі.

   Після моїх слів він важко зітхнув і вирішив змінити тему.

   — Зараз повечеряємо й відправлю тебе до маєтку. Тебе Лорі вже, мабуть, зачекалася.

   Хотіла сказати, що думала, він одразу відправить мене туди, але помітила, що він ніби чекає на мою реакцію, тож вирішила просто відпустити ситуацію.

   Опинилися в якійсь невеличкій залі. Він залишив мене саму, а сам вийшов із кімнати. Я підійшла до вікна й помітила яскраві краєвиди. Демонічні землі. Як цікаво!

   Повернувся і з переходу почав виставляти таці, тарілки й келихи з пляшкою вина. Усе це робив мовчки, а я лише з цікавістю спостерігала. Потім підійшла й почала ретельніше розставляти все на столі.

   Коли він закрив перехід і ми вмостилися за стіл, вирішила, що тепер можна й поспілкуватися.

   — І де це ми?

   — У моєму власному будинку.

   — Ого. Ти мене вкрав? — жартівливо запитала я, накидаючись на їжу.

   Посміхнувся у відповідь, наливаючи вино.

   — Вирішив, яка різниця, де ти поїси.

   — Та не скажи! Там ми готуємо доволі просто, та й Грег із Найвом узагалі не вміють готувати. Виявляється, вони сподівалися, що, раз ми дівчата, то візьмемо на себе цей обов'язок. Коли Лорі дізналася про таке нахабство, вони тиждень самі чергували на кухні. І аргумент, що вони асистенти факультету магічних формул, не спрацював. Бо, виявляється, ми теж формулярки.

   Весело почала розповідати я. Зробила кілька ковтків вина й лише тоді помітила, як він за мною спостерігає і майже не їсть.

   — Ти що, отруїв їжу?

   — Ні. Просто я не настільки голодний.

   — А можна я ще із собою візьму для Лорі?

   Він усміхнувся.

   — Звичайно. Пізніше зберемо тобі в дорогу.