24.1

   У мої двері постукали. Я з цікавістю чекала, хто це вирішив порушити мій відпочинок. Навіть магією перевіряти не стала. До вечері ще було далеко, тож я просто сиділа на підвіконні й дивилася на двері.

   — Тейро, наша тітка вимагає онуків, — несподівано пролунав з-за дверей голос Юнеліс.

   Моя брова повільно поповзла вгору від здивування.

   — Заходь уже.

   Вона зайшла до кімнати й безсоромно вляглася на ліжко.

   — Від кого саме вона їх вимагає?

   — Скоріше за все, від вас із Сорінаром. Але чомусь із цією претензією приперлася в сад до Велірон і Орієнни. Сестричка намагалася пояснити, що, з усією повагою до тітки, вони вдвох неспроможні виконати її побажання. А вона чомусь почала погрожувати їм покаранням. Тож довелося мені втрутитися.

   — Як весело у вас минув день, — саркастично протягнула я. — Ти вже до леді на ім'я звертаєшся?

   Юнеліс тільки відмахнулася від мого питання й продовжила:

   — Ой, не кажи. Ми ще й батька Сорінара зустріли. Він теж намагався принижувати хлопця. Я ледь стрималася, щоб очі йому не видерти. І, до речі, я перевірила — сил би вистачило.

   — Не демонструй підвищення сили. Ще зарано, — мовила я, перевдягаючись в іншу сукню.

   — Та знаю я. Сорінар теж так сказав.

   Після короткої паузи вона невдоволено скривилася.

   — Вони поводяться занадто зухвало. І це бісить.

   — Вони впевнені, що знають більше за нас. І все ще звикли до контролю та маніпуляцій. Навіть не можуть уявити, чому ми раптом почали їм опиратися. Для них це просто черговий бунт, який рано чи пізно мине.

   На вечері всі поводилися чемно. Сорінар кружляв навколо мене з таким ентузіазмом, що я сама собі заздрила. А ці дрібні стервочки ще й підливали олії у вогонь, навперебій захоплюючись нашими з хлопцем почуттями.

   Лорд Нер'Саель кілька разів намагався кинути якусь колкість, щось на кшталт того, що мене не обмежувати треба, а брати в обіг. Але одного погляду Юнеліс вистачало, щоб він замовк і старанно прикидався меблями.

   У такі ігри нам довелося грати ще день. До ритуального каменю тітка так і не дісталася, нас теж особливо не проконтролюєш, тож одразу після вечері вони поїхали.

   Провівши недорогих гостей, ми з полегшенням вмостилися біля каміна. Сорінар налив вина мені й леді, а дівчатам — соку, щоб вони теж могли відзначити цю подію.

   — Якби вони не поїхали сьогодні, я б у тебе закохалася, — мовила я, потроху сьорбаючи вино.

   — Та я й сам у якийсь момент спіймав себе на думці, що, може, варто відновити наші стосунки, — спокійно відповів він.

   Я відкинулася в кріслі, прикрила очі й глибоко вдихнула, нарешті відчуваючи справжнє розслаблення.

   — Ні, мої хороші. Ви пов'язані, але не як пара, — легко мовила леді.

   Я зацікавлено поглянула на неї.

   — Це як?

   — У вас радше споріднений зв'язок. Навіть якби ви пройшли ритуал возз'єднання, він лише зруйнував би вас обох.

— Цікаво. Тобто ми потрібні не для того, щоб жити разом, а лише щоб залишити по собі нащадка. Цікаво, тітка про це знає?

   — Можливо. Саме тому й готова терпіти нашу непокору. Сподівається виховувати те, що залишиться після нас, — відповів Сорінар і долив мені ще вина.

   Я скривилася, через що хлопець одразу завмер.

   — Не кажи так про нашу ненароджену дитину.

   — А ти любиш дітей? — здивувався він моїй реакції.

   — Із семи років почала любити, а з одинадцяти стала повноцінною мамою, — хитнула я головою в бік сестер.

   — Здається, з нашими витівками ти мала б зненавидіти дітей, — озвалася Орієнна, яка останнім часом була напрочуд мовчазною.

   — Навпаки. Якби ви були тихі й слухняні, мені було б занадто нудно.

   Ще під час відпочинку я доробила пентограми, пов'язані з прокляттям ельфів. Залишила їх на столі в схованці з позначкою для Навіріса. Пізніше передам копії Лорі, нехай додасть їх до відьомської бази.

   Щоразу, відчуваючи їхню присутність, я одразу перевіряла, що саме вони залишили. Найчастіше це були якісь дрібні ритуали або сувої за моєю спеціалізацією. Десь потрібно було вирахувати, кого саме викликали, десь — розібратися із сигілами, що призвели до смертельних наслідків. До кожного документа додавалися примітки, а я старанно й дуже ретельно відповідала на кожен запит.

   Коли відчувала присутність Азраеля, потім обов'язково шукала цукерку. Це вже стало нашим особистим ритуалом.

   Цього разу, прощаючись із сестрами, я не відчувала звичної важкості на серці.

   Якось уночі вони пробралися до моєї кімнати й без дозволу вмостилися спати поруч. Майже як у дитинстві. Тільки тепер місця на ліжку стало замало.

   — Тейро, а можна ми будемо називати Велірон мамою? — тихенько запитала Юнеліс.

   Орієнна лежала поруч і, здається, навіть затамувала подих, чекаючи на мою відповідь.

   — Звичайно. Навіть якби я заборонила, невже це вас зупинило б? — здивовано запитала я.

   — Якби ти була проти, ми б тебе зрозуміли й не сперечалися, — з полегшенням відповіла Орієнна.

   — Але старанно працювали б над тим, щоб почути іншу відповідь, — додала я.

   — А як інакше? — одразу повеселішала Юнеліс.

   Тож цього разу я залишала їх легко. Була впевнена, що вони під наглядом і в безпеці. Сорінар теж, здається, нарешті заспокоївся. Єдина людина, за яку він по-справжньому переживав, тепер була в безпеці й щаслива. А леді Ілморас, як виявилося, дуже бракувало дітей. Особливо дівчат.

   Після повернення до академії нас із Лорі одразу відправили до маєтку демонолога, який таємничо загинув.

   Разом із нами поїхав магістр Древалґ. Щоправда, він швидко ввів нас у курс справи, познайомив зі своїми аспірантами й фактично залишив працювати самостійно. Хлопці виявилися симпатичними й напрочуд говіркими, як для формулярів.

   Але варто було з'явитися Навірісу й недбало кинути своє звичне:

   — Крихітко.

   Як запал обох залицяльників миттєво згас.