23.1

   Дні проходили легко й невимушено. З цікавістю спостерігала за тим, як вони всі поладнали між собою. Леді продовжувала перебирати свою бібліотеку, а я час від часу їй допомагала. Вона вже відклала для мене з десяток книг для ознайомлення.

   Лір багато часу проводив із Сорінаром та Орієнною в кабінеті. А коли вони втомлювалися від справ, ми з Сорінаром і сестричками займалися тренуваннями. Юнеліс завжди намагалася пробити захист із першого удару. Орієнна повторювала мою тактику захисту й відволікання, а Сорінар, ніби граючись, раз по раз обводив дівчат навколо пальця. Тільки зі мною так не поводився, бо знав, що я підступна і взагалі поскаржуся Лорі.

   Цукерки, які я потроху діставала вечорами зі своєї схованки, неймовірно тішили дівчат. Якось Сорінар зауважив, що я, мабуть, пограбувала цілу кондитерську, але й сам ласував ними із задоволенням.

   В один із ранків у моїй кімнаті з'явився хранитель. Розбудив мене пронизливим холодом.

   — Леді Торілл вимагає дозволу в'їхати на землі Ілсаріс, — замогильним голосом прохрипів він.

   — Яких нижчих демонів у таку рань? — прогарчала я.

   — Якщо це важливе питання, я можу поставити його леді Торілл, — беземоційно відповів він. — До речі, щось подібне вже запитали молодші господині.

   — Ти вже всіх сповістив?

   — Так. І нового господаря теж. Леді їде разом із лордом Нер'Саелєм.

   Зацікавлено поглянула на нього, але промовчала. Махнула рукою, щоб зник. Підвелася з ліжка незадоволена, накинула халат і вийшла з кімнати. Прикрила очі, щоб відчути розташування мешканців маєтку, і одразу попрямувала до кабінету.

   Сорінар сидів похмурий, блідий і дивився прямо перед собою. Дівчата поруч мовчки чекали на його накази. Леді зайшла одразу після мене, посміхнулася, побачивши таку картину, пройшла до крісла і зручно в ньому вмостилася.

   Я теж посміхнулася, обійшла Сорінара, поклала руки йому на плечі та потроху почала вливати силу. Він помітно розслабився і навіть відкинувся на спинку крісла, ніби повертаючись до реальності.

   — Вони накинули подвійний захист на карету. Марно намагався його пробити. Їдуть дуже швидко, будуть хвилин за двадцять, — вимовив він, узяв мої руки й навіть поцілував. — Дякую. Ти завжди знаєш, що мені потрібно.

   Посміхнулася йому у відповідь, нахилилася ближче й легко обійняла за плечі.

   — Оскільки ти новий господар, накажи хранителю пустити їх довгим шляхом. Їхня дорога подовжиться на годину, а ми спокійно підготуємося.

   — А тітонька не накаже своєму демону пробити шлях? — роздратовано мовила Юнеліс.

   Згадка про Азраеля трохи мене збила, але я швидко повернула думки в потрібне русло.

   — Не наважиться. — Я випросталася і втупилася в одну точку. — Вона гість і не має права так вриватися. Ніхто не зобов'язаний перед нею схилятися.

   Леді підвелася.

   — Піду на кухню, попереджу, що сьогодні будуть гості.

   Сорінар зв'язався з хранителем і віддав йому розпорядження. Дівчата побігли готуватися до зустрічі. Я теж збиралася піти, але Сорінар притримав мене за руку. Закрив двері й підійшов до вікна.

   — Ти впевнена, що вона нікому не нашкодить у цьому будинку?

   — Її кров не головна, лише вторинна, — відповіла я, стаючи поруч.

   — А Азраель? — тихо запитав він і поглянув на мене.

   Я хитнула головою. Розуміла: якщо тітка накаже, він буде змушений виконати наказ. А от демонструвати свою силу чи підкорювати Азраеля мені зовсім не хотілося. Залишалося лише сподіватися, що поки вона нас ні в чому не підозрює.

   — Сподіваюся, наша гра в закохану пару переконає її не діяти настільки необачно. — Я взяла його під руку. — Методи є, але використовувати їх не хотілося б.

   Кілька секунд він уважно дивився на мене, а потім важко видихнув. Обережно торкнувся моєї щоки й притулився своїм лобом до мого.

   — Якщо вже доведеться вбивати, я стоятиму поруч.

   Посміхнулася йому у відповідь, і ми разом вийшли з кабінету. Він провів мене до кімнати, а сам пішов до себе.

   Нікуди не поспішаючи, привела себе до ладу. Знайшла найгарнішу й найніжнішу сукню, старанно створюючи образ слабкого й невинного створіння. Ще й скористалася відьомським кремом, який неймовірно добре приховував шрами, дрібні недоліки та навіть трохи молодив. Непоганий спосіб виглядати тендітною аристократкою, яку хочеться захищати.

   У дзеркалі я себе не впізнала. Шкіра й справді стала майже порцеляновою.

   Коли сестрички зайшли до мене з поважними виразами облич, на перший погляд вони виглядали куди серйознішими й дорослішими за мене. Але щойно обидві розреготалися, побачивши мій вигляд, я теж не стримала посмішки.

   — Ти думаєш, вона повірить, що ти дурепа? — ледь заспокоївшись, запитала Юнеліс.

   — Ти навіть не уявляєш, що з юним серцем робить кохання, — з удаваним зітханням відповіла я, стримуючи посмішку.

   Підвела погляд, а в дверях уже стояв Сорінар. Здається, його аж пересмикнуло.

   — Тейро, я все розумію. Але мене зараз знудить, — зробивши крок до мене, мовив він.

   І несподівано отримав потиличника від леді, яка саме зайшла до кімнати.

   — Який же ти черствий. Твоя наречена так старалася, а ти... Безсердечний. — Вона взяла мене за руку й суворо поглянула на дівчат. — А ви взагалі як себе поводите? Невже вас так навчали? Знущатися зі старшої сестри — це низько.

   Сестрички поглянули на леді, миттєво втупилися в підлогу, злегка присіли й хором промовили:

   — Вибачте, будь ласка. Ми почуваємося винними й готові прийняти покарання.

   От після цього засміялася вже я. Сорінар навіть спробував мене заспокоїти, але марно.

   — Я просто уявила, що було б, якби це все не було виставою. І що Юнеліс зробила б з вами обома. Вибачте. — Я поглянула на леді.

   — Та я сама ледь стримуюся, — тихенько прошепотіла вона у відповідь.

   Веселощі вмить скінчилися, коли хранитель повідомив, що гості вже близько. Сорінар, одягнений у темний костюм, підхопив мене під руку й з незворушним виглядом повів до виходу.