22.2

   Піднялася з ліжка, перевдягнулася, вмилася й попрямувала до їдальні. До вечері ще був час, тож хотілося посидіти із сестрами й просто поговорити. Не встигла дійти, як почула веселий сміх Юнеліс і голос леді Ілморас. Орієнна, як завжди, сипала аргументами, а леді жваво їй заперечувала. Я завмерла, не вірячи власним вухам. Вони підпустили до себе когось настільки швидко?

   — Що, ревнуєш? — весело прошепотів над самим вухом Сорінар.

   Я ледь не підскочила й легенько штовхнула його в груди.

   — Скоріше шокована.

   — О, наші закохані вже прокинулися, — єхидно сказала Юнеліс. — Чого не в одній кімнаті спали?

   Я вже збиралася кинути в неї якесь повчальне закляття, але від слів леді завмерла.

   — Юнеліс, судячи з того, що ми сьогодні бачили біля ритуального каменю, Тейрі й Сорінару небезпечно робити те, на що ти натякаєш.

   Сестрички поглянули на леді, після чого перевели погляд на нас.

   — Він наш брат? — прошепотіла Юнеліс.

   Після короткої паузи вона скрикнула так, що у мене у вухах задзвеніло:

   — Фу! Сестро, ти ж із ним цілувалася!

   Орієнна прикрила посмішку долонею і штовхнула сестру в бік.

   — З чого ти вирішила, що ми цілувалися? — роздратовано запитала я.

   — Не повірю, що ви тільки за руки трималися. До чогось такого ви, напевно, не дійшли… але цілувалися точно!

   — Досить тобі вже, — відчула, як щоки потеплішали.

   — Юнеліс, Сорінар вам не зовсім брат. Скоріше дальній родич, із яким краще не мати близьких стосунків, — спокійним тоном пояснила леді.

   — От якраз про це ми й збиралися поговорити, — підійшов до мене Сорінар і обійняв за плечі.

   Вмостилися за стіл. Помічники швидко все розставили й вийшли з кімнати. Хранитель ще й виставив захист по периметру, щоб жодна інформація не вийшла за її межі.

   Їли повільно й водночас обговорювали ситуацію так, ніби говорили про погоду за вікном чи майбутній врожай.

   — Ваш батько започаткував схованку Тейри на території Безодні, поруч із Хаосом, — почав Сорінар.

   Я лише з цікавістю поглянула на нього. Як швидко він перейняв на себе роль господаря. Ледь помітно посміхнулася й продовжила вечеряти.

   — Коли наші стосунки перейшли на трохи інший рівень, — він поглянув на мене, добираючи слова, — ми помітили, що її схованку ніби намагаються атакувати. Це викликало занепокоєння, тож ми вирішили перевірити це дивне явище.

   Дівчата уважно слухали. Було помітно, що Юнеліс ледве стримується, аби не вчепитися в слова про "інший рівень стосунків", але мовчить. На щастя, вона розуміла, що зараз не час виводити мене на емоції.

   — Виявилося, що наш батько спеціально обрав таке місце, — продовжила я. — Це щось на кшталт кладовища наших предків, яких позбавили можливості існувати навіть у вигляді нижчих.

   У кімнаті запала тиша. Сестрички шоковано переглянулися.

   — Але ж ми існуємо. І, судячи з розвитку наших магічних сил, уже наближаємося до рівня вищих, — тихо мовила Орієнна.

   Вони обидві мислили однаково. Просто Юнеліс зазвичай уголос вимовляла те, чого Орієнна ніколи собі не дозволила б сказати. Але коли справа ставала серйозною або небезпечною, Юнеліс відступала й давала говорити сестрі. Наче вони давно поділили між собою ці ролі.

   — А це завдяки відьмам, які брали участь у знищенні, — відповіла леді Ілморас. — Вони завжди залишають маленьку лазівку для виживання. Саме через відьомську кров ваш рід і вцілів.

   — Але щось пішло не так, — продовжила думку Орієнна.

   Швидко вона схоплює суть. Пишаюся своєю дівчинкою.

   — У нашому роді кров знищеного дому могла передаватися лише по жіночій лінії. А у вас — тільки по чоловічій, — спокійно відповіла леді, відпиваючи вино з келиха.

   — Як я дізналася від старшого Тар-Вейса, продовження нашого роду було можливе лише зі старшою відьмою з трьох сестер. Неважливо, скільки дітей у них народжувалося, але первістком завжди був син, — мовила я, потягнувшись до келиха, в який Сорінар уже налив і мені вина.

   — І хто все змінив? — насторожено запитала Юнеліс.

   — Наша мама. Хто ж іще? — замість мене відповіла Орієнна.

   — І ні, я вам не брат, — додав Сорінар, сідаючи на своє місце. — Але поєднання нашої крові може змінити світ.

   — Тобто якби у вас усе вийшло, то ви б занапастили світ? — Юнеліс ледь не вдавилася соком.

   — Ні. Не зовсім так. Скоріше, наша дитина, — мовила я, і по тілу пробіг холодок.

   Це вперше було вимовлено вголос. Поглянула на Сорінара. Він теж дивився на мене, і в його очах промайнуло щось схоже на усвідомлення. Мабуть, до цього він лише говорив, що відпустив наші стосунки, але сам до кінця в це не вірив.

   — То ти привезла до нас не нареченого, а потенційну небезпеку для майбутнього? — нарешті відкашлявшись, мовила Юнеліс і сіла рівніше.

   — Я привезла до вас ту, хто по крові може називатися вам матір'ю. І господаря маєтку, який після прийняття крові має на це повне право.

   За столом запала така тиша, що, здавалося, я чула биття власного серця. Ніхто не наважився ні заперечити мені, ні поставити бодай одне запитання.

   — Але поки ми з'ясовуватимемо всі деталі й намагатимемося відновити ритуал, який здатен це здійснити, для всіх ми із Сорінаром залишаємося парою, що безмежно кохає одне одного. А леді ми привезли, щоб вона познайомилася з вами й наглядала за двома бешкетницями.

   — А насправді ми тут у безпеці, і її теж треба захистити, — нарешті мовила Орієнна.

   Хитнула їй головою у відповідь.

   — Ті, з ким ви збираєтесь грати, полюбляють смикати за ниточки, — м'яко мовила леді, дивлячись на дівчат.

   Здається, вона й не сподівалася на таку роль, але зараз ледь стримувала свою радість.

   — Того ми і захищаємо вас, — відповів Сорінар. — У мене близьких друзів немає. Ксар на своїх землях, і вони зараз закриті, оскільки дружина наступника клану вагітна. Тож туди ніхто не пробереться. Хештар є під захистом свого кузена. І там до нього не дістануться, оскільки тягатися з розлюченим Домом ніхто не захоче. Навіть імператор не піде на це. Лорі під захистом Хештара.