22.1

   Подальша дорога минула в роздумах. Кожен мав про що подумати й з чого почати розмову, коли настане час.

   Усю дорогу моїми землями мене не полишало відчуття, ніби за нами стежать. На в'їзді до маєтку карету пронизав промозглий вітерець, перевіряючи кожного з нас, і на цьому все закінчилося. Ми рушили далі. Я побачила дівчат на ґанку. І жодного шпигуна поблизу. Лише ті, кого сестри вже давно підкорили своїй волі.

   Коли карета зупинилася, першим вийшов Сорінар і простягнув мені руку. Щойно я ступила на землю, обидві сестри навіть не ворухнулися. Стояли зі схрещеними на грудях руками й високо піднятими підборіддями. Мені аж смішно стало. Усього дванадцять років, а виглядають так, ніби справжні господині маєтку, з якими забули порадитися щодо важливих справ.

   Сорінар допоміг вийти своїй матері, дівчата швидко переглянулися й насторожилися.

   — Привіт, красуні, — підійшла я до них і міцно обійняла обох.

   — Тебе й на пів року не можна залишити без нагляду. Вже привезла нареченого, та ще й одразу з матір'ю, — кинула Юнеліс із виглядом безмежного обурення.

   — Усіх шпигунів знищили? — замість відповіді запитала я.

   — Так. Набридли. Намагалися вночі заволодіти свідомістю Орієнни. Я цього терпіти не захотіла. От і знищила.

   — Щось мені не віриться, що ви не знали про підготовку такої пастки, — підійшла до нас леді. — Я Велірон Ілморас.

   Дівчата переглянулися, після чого поважно присіли в ніксені. Але одразу випросталися й уважно поглянули на Сорінара.

   — Я Юнеліс Ілсаріс. Відповідаю за захист і оборону наших земель. А ти симпатичний, — не зводячи очей із хлопця, заявила вона. — Не думаю, що сестра повелася на гарненьке личко, тож мені дуже цікаво, яка в тебе сила.

   — Вибачте мою сестру. Я Орієнна. На мені справи земель і маєтку, — з посмішкою мовила друга сестра й запросила гостей до будинку. — Зараз розташуємо вас по кімнатах, а після вечері поговоримо.

   — Тейро, твого хлопця до твоєї кімнати поселити? — хитро запитала Юнеліс.

   — Помітно, що ви зростаєте без жорсткої руки. Завтра цим займуся, — кинула я недобрий погляд на сестричку.

   Та вмить схаменулася й навіть зробила крок ближче до Сорінара, ніби шукаючи в нього прихистку.

   — Дозвольте спершу до ритуального каменю і якесь порожнє приміщення, щоб я нарешті вивільнила свою схованку, — торкнувшись моєї руки, попросила леді.

   — Так, звичайно. Ходімо, — відповіла я.

   — Я чогось не розумію? — насторожилася Орієнна.

   — Ой. Ти навіть не уявляєш, скільки всього, виявляється, не розумієш. І, до речі, у тебе буде контракт із Ліром, — відповіла я, спускаючись до підвальних приміщень.

   Відчинивши двері, ми розташувалися навколо каменю. Леді стала навколішки й обома руками торкнулася його поверхні. Потім притулилася чолом, ніби в молитві. Вона обійшла камінь кілька разів і зупинилася біля місця, яке завжди нагадувало мені скол. Таке іноді траплялося з ритуальними каменями, коли їх розколювали. Причини бували різні: рід не прийняв ритуал або дім намагалися знищити. Тож я ніколи особливо не замислювалася над цим.

   Поки я відволіклася на власні думки, леді відійшла від каменю й відкрила перехід до своєї схованки.

   От коли з переходу повільно висунувся їхній родовий камінь, я ледь не впала. А коли він почав приростати до нашого, ноги остаточно підкосилися. Сорінар встиг мене підхопити. Сестри вже сиділи на підлозі, приклавши долоні до каменю, й до чогось уважно прислухалися.

   Кімнату наповнили гуркіт і спалахи світла. Коли все стихло, мені здалося, що я оглухла. Вибиратися з обіймів Сорінара зовсім не хотілося.

   — Тейро, відчепися від свого хлопця і йди відчуй, — прошепотіла Юнеліс. — Ми тепер всесильні.

   Я здивовано поглянула на неї й повільно підійшла до цілісного каменя. Щойно торкнулася його, ледь не втратила свідомість. Безмежна й неосяжна сила пронизала мене вмить, ринула всередину й почала наповнювати до країв.

   — Досить! — прогарчала я, нарешті відриваючи руки від каменю.

   Сестри сиділи перелякані й не зводили з мене очей. В іншому кутку кімнати завмерла леді, теж помітно насторожена. Лише Сорінар залишався спокійним. Простягнув мені руку, допоміг підвестися, а потім мовчки підвів до великого дзеркала. До речі, мені завжди було цікаво, навіщо воно тут стоїть.

   Коли побачила своє відображення, перелякано зробила крок назад і встояла лише завдяки Сорінару. Усі мої татуювання підсвічувалися синім кольором. Причому було видно кожне нашарування. Риси обличчя ніби загострилися й стали більш хижими, зріст теж був не мій — зараз я була вища за хлопця. Над головою помітила роги, хоча, спробувавши торкнутися їх рукою, нічого не відчула.

Оговтавшись від першого шоку, підійшла ближче, вдивляючись в іншу себе.

   — Тобто кров прокинулася? — пошепки запитала я.

   — Думаю, так, — відповів Сорінар. — Як вважаєш, мені теж спробувати?

   — Спочатку поясніть, як це приховати.

   Леді відкашлялася й теж підійшла до нас.

   — Глибокий вдих, видих і свідомо обери той зовнішній вигляд, який хочеш.

   Після кількох спроб мені таки вдалося повернути свій звичний вигляд. Сорінар теж вирішив торкнутися каменю й розбудити кров у собі. Відбулося щось подібне до моїх перетворень. Єдине — на ньому взагалі не було татуювань.

   Торкнулася його шиї, розстібнула сорочку й провела пальцями по грудях.

   — Тобі потрібен захист, — перелякано прошепотіла я.

   — Тейро, я зараз у тій формі, в якій взагалі не розумію, як себе контролювати. І ще не до кінця прийняв думку, що ми не можемо бути разом. Тож не варто перевіряти мої межі.

   Я миттєво відсмикнула руки й поглянула в його яскраві очі.

   — Повертайся назад. Після вечері займемося твоїм захистом. Я таке на тобі намалюю, що жоден демонолог тебе не виявить.

   Після моїх слів леді розсміялася, і ми теж посміхнулися. Лише дівчата залишалися настороженими.