20.3

   Ранок видався важким і неприємним. Скинути зайві думки за ніч не вдалося. Відкривши очі, я навіть скрикнула від несподіванки. На краю ліжка сидів Азраель.

   — Ти чого тут? — запитала я, відсунувшись від нього.

   — Вже звик, що ти десь поруч. — спробував пожартувати він.

   Але помітив мій недовірливий погляд. Прикрив очі й потер обличчя руками.

   — Я розумію, що вчора був неправий. Я побачив твою силу й неправильно зрозумів твої слова. Через це й вирішив, що ти збираєшся використати Зерефона... Вибач.

   Я сіла поруч і важко зітхнула.

   — А давай домовимося, що ти спочатку думатимеш, а вже потім говоритимеш. Бо, якщо чесно, твоє "вибач" мені вже набридло. Я не давала тобі приводу мені не довіряти. І навіть коли без контракту викликала, це була моя безвихідь.

   — Я почув тебе. І як же мені тепер показувати, що я відчуваю провину?

   — Вчинками. — відповіла йому прямо в очі та підвелася з ліжка. — На сніданок чи в академію?

   — На сніданок до Навіріса. — мовив він із легкою посмішкою.

   — Зачекаєш?

   Пішла в напрямку душової, але різко зупинилася.

   — Так, звичайно.

   Розвернулася до нього й невпевнено закусила нижню губу.

   — А точніше... пустиш до себе?

   — Не зрозумів. — здивовано запитав він, і брови поповзли вгору.

   — Я це... вчора витратила всі запаси.

   — Добре. Бери необхідні речі. Пізніше допомогти тобі відновити?

   Я зраділа й побігла за необхідним.

   — Ні, не треба. Коли буду вдома, все поновлю сама.

   Він переніс мене до себе й зачекав, поки я приведу себе до ладу. Після знову повернувся до мене, щоб я залишила речі, і тільки після цього ми вирушили до Навіріса.

   — Щось ви довго? Але не роздратовані — і те добре. — весело мовив ельф.

   — Наступного разу займемося твоїми успіхами з переходами. — повчально додав Азраель.

   Я радісно кивнула головою. Настрій покращувався, і якось уже звично стало проводити час утрьох. Накинулася на їжу, не звертаючи ні на кого уваги.

   — Як буде відбуватися подальша робота? — запитала я, поки ми пили чай. — Якісь звіти чи ще щось?

   — Цим займаюся я. — відповів ельф. — Ми повертаємося, і ти можеш одразу вирушати на відпочинок. Потім займешся навчанням до наступного завдання.

   — Зрозуміла. Якраз є справи вдома. І Сорінар, мабуть, уже зачекався.

   — Я пам'ятаю, як він нервував у моїй присутності. Зараз уже спокійний? — несподівано запитав Навіріс.

   Я здивовано поглянула на нього. Сказати, що він бачить зв'язок, не можна. А от викрутитися треба.

   — Тоді він нервував, бо я зустрічалася з тобою, а зараз я з ним. І він упевнений, що я не буду крутити романи за його спиною.

   Відповіла, не дивлячись ні на кого. Я не збрехала. Тож Навіріс навряд чи чіплятиметься до цієї деталі.

   — А якщо прокинуться минулі почуття? — запитав він із явним натяком.

   — Якщо в мене прокинуться минулі почуття, язика мені не відрізали. Впевнена, що зможу поговорити й усе пояснити.

   Пожартувала я і лише після цього поглянула на Азраеля. Завмерла. Тільки тепер помітила, що він сидить неприродно рівно. Пальці так міцно стискали виделку, що побіліли кісточки. Та обличчя залишалося спокійним, ніби ця розмова його взагалі не стосувалася.

   Навіріс теж уважно поглянув на друга, але нічого не сказав.

   — Крихітко, ти дуже добре себе показала під час тренування і завдання. Я тобою пишаюся.

   Він явно вирішив змінити тему. Я посміхнулася.

   — Ти так кажеш, ніби це твоя заслуга.

   — А то ж. Ти моя гордість.

   — Я і справді вам вдячна за те, що возилися зі мною. І навіть на пляж ходили.

   — Не перебільшуй. — несподівано озвався Азраель.

   Я здивовано повернулася до нього.

   — Це чому ще? Без вас я б із цим завданням точно не впоралася.

   — Ти впоралася сама. Ми лише були поруч.

   На мить наші погляди зустрілися. У золотавих очах промайнуло щось дивне й одразу зникло.

   — І тобі не обов'язково дякувати за кожну дрібницю.

   — А мені здається, що варто. Ви зі мною стільки часу витратили, що я досі не розумію, навіщо вам це було.

   Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

   — Бо є речі, за які подяки не чекають.

   Хотіла щось відповісти, але так і не знайшла потрібних слів. Азраель мовчки підвівся з-за столу.

   — Час повертатися.

   — Так швидко? Я думала, у нас ще є хоча б пів години спокою.

   — Що довше будемо сидіти, то більше роботи доведеться розгрібати потім.

   Голос звучав звично спокійно. Лише тепер я помітила, що виделка в його руці все ж таки трохи погнулася.

   Збиратися не довелося. Навіріс одразу вирушив до батька, а я зачекала, поки Азраель прорахує напрямок до академії. Але замість того, щоб просто відкрити перехід, він поглянув на мене з хитрою посмішкою.

   — Ти чого? — насторожилася я.

   — Нічого. Пів справи я вже зробив. Тепер твоє завдання — втримати концентрацію і перенести нас до академії.

   — А якщо не впораюся? Це ж дуже далеко.

   Він підійшов ближче й обійняв мене за талію.

   — Не нервуй. Я контролюватиму процес. Тож довірся і собі, і мені.

   Сказано це було таким голосом, що мені навіть здалося, ніби він застосував вплив. Хоча ніякого тиску не відчувалося — лише легке, майже непомітне підштовхування.

   — Добре. Довірюся. Але не сварись, якщо не вийде.

   Поклала руки йому на плечі й почала обережно перетягувати контроль на себе. Перехід вийшов зовсім не таким плавним, як у Азраеля. Простір навколо смикався ривками, ніби я весь час втрачала нитку керування. Від страху я вчепилася в демона міцніше. Азраель повільно провів рукою вздовж моєї спини й нахилився до самого вуха.

   — Заспокойся. Розслабся.

   І саме тоді я несподівано зрозуміла, що його дії мене зовсім не заспокоюють. Навпаки.

   — Ти мені зараз зовсім не допомагаєш, — прошепотіла я.