19.2

   Він обійняв мене за талію й, уникаючи погляду, переніс до табору. Щойно ми опинилися на галявині, Азраель одразу відпустив мене й попрямував до намету.

   — Навірісе, я впевнений, що без мене ви впораєтеся.

   — Ні. Ти мені потрібен.

   Обидва завмерли. Лише тоді я помітила їхні дивні погляди й поспішила пояснити:

   — Ти вищий демон. Мені потрібно вплести твою кров у схему, щоб потім не довелося витягати тебе з власної пастки.

   — А моя не потрібна? — розвеселився ельф.

   Я вже хотіла відповісти «ні», але раптом застигла. Його батько ж демон.

   — Ой. — тихо видихнула я, прикривши рота рукою.

   Обидва миттєво напружилися.

   — Тейро, крихітко, не лякай так. — мовив Навіріс.

   — Я забула про твоє походження. Навіть якщо ти не користуєшся демонічною кров'ю, вона все одно в тобі є.

   Опустилася на стілець, відчуваючи дедалі сильніший дискомфорт. Я ледь не занапастила Навіріса. І, що ще гірше, могла зірвати всю операцію через таку дурну помилку.

   — Тобто нам усім доведеться пройтися цими шляхами. — Азраель присів поруч і торкнувся мого плеча.

   Я мовчки кивнула. А в голові вже проносилися найгірші наслідки того, що сталося б, якби я не згадала про це вчасно.

   — Чого ти тоді так зблідла і злякалася?

   Я підвела на нього очі.

   — Бо ледь усе не зіпсувала.

   — Заспокойся. З ким не буває. — повеселішав Навіріс.

   — Ти не розумієш, які могли бути наслідки. — роздратовано відповіла я. — Ти наполовину демон. Уяви, що тебе розриває навпіл і одну частину закидає в Безодню. Біль нестерпний. Навіть вищий демон миттєво втрачає орієнтири. А ти ще й частково знищений. Що буде далі?

   Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

   — Повернути тебе я б змогла. Але для цього знадобилося б хвилин десять. І за цей час Зерефона вже впустили б.

   — Він нам потрібен живим. — похмуро мовив Азраель.

   — Я знаю. А от він про це не знає. І навряд чи став би розбиратися, що його хочуть захопити, а не вбити.

   Прикрила очі. Від самої думки про можливі наслідки ставало недобре.

   — Добре, що згадала вчасно. — Навіріс уперто продовжував робити вигляд, що нічого страшного не сталося.

   — Скажи чесно, ти був би таким спокійним, якби на моєму місці опинився будь-який інший демонолог?

   Я дивилася на них, чекаючи відповіді. Вони ж дивилися на мене так, ніби відповідати зовсім не хотіли.

   — Ні. — спокійно відповів Азраель, не відводячи погляду. — Найімовірніше, я б подав до академії вимогу про відрахування і покарання.

   Я першою відвела очі. Відчула себе повною дурепою. У тиші Навіріс відкрив перехід до першої стежки.

   Відтворила свій шедевр, внесла по краплі крові ельфа й демона, а потім приховала пентограму. Те саме повторила й на інших шляхах.

   Лише біля гірської річки довелося встановити не одну пентограму, а ще чотири додаткові на підсилення. У кожну я влила власну силу й по краплі крові чоловіків.

   На останніх символах відчула слабкість і гостре бажання відпочити. Резерв вирішила не чіпати. Він знадобиться пізніше.

   Коли я підвелася, то випадково хитнулася, на мить втрачаючи рівновагу. Поруч одразу опинився Азраель і обережно підтримав мене, обійнявши за плечі.

   — Тобі треба відпочити.

   Я розвернулася до нього, притулилася лобом до його грудей і прикрила очі.

   — Знаю.

   Азраель легко підхопив мене на руки. Потім несподівано нахилився до мого обличчя. Я здригнулася від несподіванки й розплющила очі. Помітивши мою реакцію, він ледь помітно посміхнувся.

   — Можливо, тепер моя черга тебе підсилити?

   Одразу зрозуміла, що він жартує. І несподівано для самої себе вирішила підколоти його у відповідь, хоча відчувала, що починаю засинати просто в його руках.

   — А зупинитися зможеш? — посміхнулася я і знову прикрила очі.

   На кілька секунд запала тиша.

   — Не факт, — тихо відповів він, притискаючи мене трохи міцніше й відкриваючи перехід.

   — Тоді поки не варто починати.

   Остаточно розслабилася, дозволяючи собі більше ні про що не думати. Відчула, як мене обережно поклали на матрац, і майже одразу провалилася в сон.

   Втому я відганяла від себе до останнього. Але тепер могла відпочити. Скоро розпочнеться захоплення демона, а до того часу мені потрібно повністю відновитися.

   Прокинулася від аромату їжі й солодко потягнулася. Перевірила свій стан — сили повернулися, а резерв відчутно відновився.

   Розплющивши очі, я розгубилася. Це був не табір і не моя схованка. Різко сіла й лише тоді зрозуміла, що лежу на величезному ліжку.

   — О, ти сама прокинулася? А я думав, доведеться будити. — мовив Азраель, сідаючи поруч.

   — А чого я тут? — присоромлено притиснула до себе ковдру.

   Швидко перевірила себе. Одяг на місці, тільки куртки й взуття не було.

   — Табір ми розібрали, а до твоєї схованки я вирішив не лізти, поки ти без свідомості. — відповів він із легкою посмішкою, спостерігаючи за мною. — І взагалі, за кого ти мене тримаєш?

   — За демона, який притягнув мене до свого лігва. — спробувала пожартувати я, вибираючись з-під ковдри.

   — Мені здається, ти плутаєш мене з драконом. — розсміявся Азраель. — Ми так не робимо. Ми терпляче чекаємо, поки жертва сама прийде за власним бажанням.

   Підсунув ближче мої чоботи.

   — Що правда, то правда. На щастя, в нашій імперії драконам заборонено так поводитися, тому їм доводиться тримати себе в руках.

   Підійшла до столу, де вже чекав пізній обід на трьох. Азраель рушив слідом, сів навпроти й почав відкривати кришки страв, розкладаючи м'ясо по тарілках. Невдовзі приєднався Навіріс і ледь не накинувся на їжу. Втім, я від нього майже не відставала.

   — Я перевірив твої пастки здалеку, але зовсім їх не відчув. Навіть подумав, що вони зникли. — мовив Навіріс, накладаючи собі добавку.

   — Так у цьому й полягає весь задум. — посміхнулася я. — Щоб їх ніхто не помітив. Поруч зі мною постійно кілька таких.