18.3

   — А якщо я навпаки вношу зміни у свою сферу? Так цікавіше.

   — Можливо. Як варіант.

   За розмовою ми повернулися до Навіріса, який уже розпалив вогнище й майже завершив ставити намет.

   — Щось ви довго, — зауважив ельф, не забираючи руки від найближчого дерева.

   — Виявляється, наша розумниця вміє лінуватися, — відповів Азраель і пішов завершувати роботу з наметом.

   — Невже у вас прорив у стосунках?

   — Якщо це можна так назвати, — відповіла я й підійшла ближче. — Що ти робиш?

   — Спілкуюся з лісом, — тихо відповів ельф і простягнув мені руку. — Торкнися дерева.

   Я без вагань зробила, як він сказав.

   — Закрий очі й спробуй розслабитися.

   Послухавшись, я заплющила очі. За мить навколо пролунав нерозбірливий шепіт. Я миттєво відсмикнула руку.

   — Ну як? — весело запитав він.

   — Нічого не розібрала, — перелякано мовила я.

   Розсміявся вголос, навіть Азраель вийшов із намету.

   — Якби ти розібрала, я б тебе вже забрав на ельфійські землі. Оскільки це була б ознака, що в тобі є ельфійська кров.

   — Ще її мені не вистачало, — видихнула я.

   — Оце було образливо.

   — Заспокойся. В мені й так намішано, треба розбиратися. Ще ельфійської не вистачало.

   — Тоді образу скасовую.

   — Дякую, — посміхнулася я. — А чого в тому лісі ти не спілкувався?

   — Так там ліс спав. Чого його турбувати?

   — От як я тепер до вітру ходитиму? — несподівано мовила я.

   Цього разу вони вже вдвох розсміялися. Навіріс ледь заспокоївся.

   — Про таке вони не шепочуть. А от де звіра шукати чи де ворог пройшов — можуть повідати.

   — Дякую за роз'яснення.

   Після вечері все було як завжди, але Навіріс попросив мене не лягати спати, чим неабияк здивував.

   Коли опівночі зацвіли місячні лілеї, я втратила дар мови.

   Це були рідкісні нічні квіти, чиї пелюстки переливалися всіма барвами веселки під світлом місяця. Вони розкривалися лише вночі на повний місяць і в'янули з першими променями світанку. Їхні пелюстки були настільки ніжними, що алхіміки збирали їх срібними пінцетами або за допомогою спеціальних чарів. У зіллєварінні їх високо цінували за здатність посилювати дію магічних компонентів і пом'якшувати агресивні властивості отрут.

   Здавалося, я боялася навіть дихати, шокована побаченою красою.

   — Я можу їх зібрати? — тихенько запитала я.

   — Звичайно, — спокійно відповів Навіріс.

   Підійшла до квітів ближче й завмерла. Я ж не знала правильного закляття, яке вберегло б їх від моїх дотиків і не дозволило пошкодити. У голові було безліч способів, але жоден не підходив для цього. Мене Лорі вб'є, коли дізнається, що в мене була така можливість, а я нею не скористалася.

   Азраель підійшов до мене й, обережно огортаючи кожну квітку магією, почав їх зривати. Зібравши величезний букет, він розвернувся до мене й простягнув його.

   — Ти ж розумієш, що я його віддам Лорі? — тихо прошепотіла я, притискаючи до себе квіти.

   Азраель знизав плечима, даючи зрозуміти, що йому байдуже. І я теж молодець. Звичайно, він знає, для чого мені ці квіти.

   — Дякую. Я й без цього перед тобою в боргу, а тепер, мабуть, падаю в боргову яму. Виконаю будь-яке прохання.

   — Тейро! — несподівано жорстко мовив демон. — Я вже попереджав тебе. Тож не кажи таких слів.

   Я розсміялася й вирушила до схованки, щоб залишити там букет.

    Подальше проживання трохи змінилося. Я постійно залишалася під захистом, а чоловіки по черзі зникали на пів дня. Чергування теж змінилося. Оскільки я залишалася в таборі й мене помітно берегли, я частіше займалася побутом. Якоїсь несправедливості не відчувала, бо бачила, у якому стані вони поверталися.

   Коли я запитала, що відбувається, отримала коротку відповідь: маю максимально накопичити сили й навіть у тренуваннях не викладатися на повну.

   У тренуваннях, до речі, я неймовірно здивувала Навіріса своїм захистом саме від нього.

   — То от що ти тоді робила, — шоковано мовив він. — Це ж треба таке зробити проти "знаючого".

   — Проти вас мало що працює, от такий спосіб надає мені можливість вижити.

   Навіріс раптом замовк і ледь помітно усміхнувся, ніби щось відчув. Я вже знала цю його реакцію, але не встигла запитати, що сталося.

   — Ми в цих лісах не просто так. Знаєш чому? — несподівано запитав він.

   — Ні. Як бачиш, я не ставлю зайвих питань.

   — Враховуючи прогрес у наших відносинах, думаю, ти вже готова до серйозних справ.

   Якраз повернувся Азраель. За його обличчям неможливо було щось зрозуміти, але от Навіріс вмить зрадів і пішов назустріч напарнику.

   — Пішли. Я так розумію, тобі скоро доведеться попрацювати.

   Після обіду ми вмостилися навколо столу з мапами навколишнього лісу.

   — Через цю місцевість залишилося лише три проходи, і ти маєш зробити на них пастки для вищого демона.

   Поглянувши на мапу, я помітила, що деякі місця були закреслені. Тобто шляхів було більше.

   — І як ви примудрилися знищити інші проходи? — запитала я, продумуючи, які саме пастки виставити найкраще.

   — Хтось скелі руйнував, а хтось домовлявся з лісом, — з посмішкою відповів Навіріс.

   — Мабуть, Азраель домовлявся? — теж весело запитала я.

   Помітивши його втомлений погляд, посмішка сама зійшла з мого обличчя.

   — Може, тебе підсилити? — простягла руку до нього, намагаючись торкнутися.

   Він різко відступив від мене, і в його очах спалахнув гнів.

   — Ні. Тобі зараз треба думати про справу. Він вищий і дуже сильний.

   Я закотила очі й важко зітхнула. Знову його кров вскипає. Мабуть, тримається вже тільки на впертості.

   — Цікаво, якщо щось піде не за планом, як ти рятуватимеш мене в такому стані? І цей демон вам потрібен живим, а без бою він не здасться. І от питання, який шлях обереш ти: задовольнити хтиву кров через близькість чи кров гніву — через моє знесилення і випивання?