18.2

   Особливо мене зачарували різноманітні розваги. Я була впевнена, що вони створені для дітей, але Навіріс швидко пояснив, що не все веселе призначене саме для них. Біля одних атракціонів галасливо змагалися дорослі чоловіки. Біля інших реготали цілком поважні жінки. Десь проводили магічні змагання на спритність, а поруч стояла черга до ілюзійного лабіринту.

   Та найбільше мене вразила їжа. Здавалося, тут можна було знайти страви з усіх куточків світу. У повітрі змішувалися аромати смаженого м'яса, солодкої випічки, спецій, карамелі та якихось зовсім незнайомих ласощів. Мої очі розбігалися.

   Я тільки встигала зацікавлено поглянути на чергову дивину, як Азраель уже купував її й без зайвих слів вкладав мені в руки. Через деякий час я несла стільки смаколиків, що почала підозрювати: демон вирішив нагодувати мене на кілька днів уперед. Навіріс лише сміявся, спостерігаючи за цим.

   — Якщо тобі тут подобається, то на весняному святі в ельфійських землях ти взагалі забудеш, як дихати, — пообіцяв він. — Обов'язково тебе запрошу.

   Повернувшись до будинку, я принесла велику кількість ниток, бусин і трав для Лорі. Вона нам такі обереги зробить, що позаздрять усі відьмочки Академії. А смаколики й солодощі довелося просити Азраеля допомогти перенести до схованки. Я теж хотіла пригостити Лорі.

   Коли ми разом із демоном зайшли до комори, він одразу поглянув на полицю із цукерками.

   — Чого ти їх не їси? — буденно запитав він.

   — До речі, я хотіла з тобою про це поговорити, — розвернулася до нього я, забираючи з його рук свої їстівні трофеї. — Ці цукерки нагадують мені про батька, який піклувався про мене й дбав, але зник із мого життя. Мені дуже приємно, що ти дізнався про цю мою слабкість і намагаєшся підняти мені настрій, але в такій кількості мені доведеться харчуватися лише ними, щоб встигати за тобою.

   — І що ти пропонуєш? Не дарувати їх тобі? — помітно ображено запитав він.

   — Мені б цього не хотілося, — невпевнено мовила я, прикусивши нижню губу. — Але така кількість знецінює спогад про те, чому вони для мене особливі. Вибач.

   Підійшла до нього й торкнулася руки.

   Розумію, що це неприємно говорити й тим паче слухати, але зараз я й справді вже не відчуваю тієї радості, яка охопила мене вперше. Він ніби почув мої думки. Зазирнув мені в очі й злегка посміхнувся.

   — Я почув тебе. І вигадаю щось інше.

   Я здивовано відкрила рота. В сенсі — вигадає? А навіщо взагалі щось вигадувати?

Помітивши моє збентеження, він глибоко вдихнув і попрямував до кімнати.

   — Я так розумію, моя допомога тобі вже не потрібна? Тож я пішов.

   І швидко зник. Я ще якийсь час наводила порядок у схованці. Потім трохи позаймалася новими вирахуваннями імен. Коли в голову лізли незрозумілі думки, найкраще було зайнятися чимось звичним.

   Повернулася пізно. Завдяки зв'язку мене ніхто не турбував, бо обидва знали, де я і чим займаюся. Кілька разів я відчувала їхні дотики до схованки й тому знала, що вони хвилюються за мене. І це, виявляється, приємно.

   Попри те, що після сніданку ми знову вирушали до зимового лісу, це не могло зіпсувати мені настрій.

   Сніданок на терасі — це щось неймовірне.

Навіріс, сидячи в тіні, продовжував бурмотіти:

   — Не розумію, чим ти так захоплюєшся. Це пекуче сонце, присмак солі на губах, пісок усюди. Ненавиджу. Я вже скучив за лісами.

   — Як же добре мати можливість обирати, де тобі подобається, а де ні. А коли все життя прив'язана до одного місця, то будь-яка подорож для мене — радість. І твоє скиглення не зіпсує мені настрій.

   Я навіть показала йому язика.

   — Ого. Це ти зараз на мене наїхала? — награно обурився ельф.

   — А чого б і ні? Лайла казала, що ви сором'язливі, а не скигляї.

   Продовжила вчорашню підколку.

   — Тейро, якщо продовжиш гратися, я обов'язково відповім.

   Азраель несподівано нахилився до мене зі спини й прошепотів це просто на вухо. Його руки лягли мені на плечі, притискаючи до спинки стільця.

   — Поясни свою шпильку.

   Я навіть завмерла від несподіванки. Загрози не було. Лише роздратування через невідомість.

   — Ну добре, вмовили. Чого одразу погрожувати?

   Я підняла руки догори, демонструючи капітуляцію.

   — Вона сказала, що мала близькість з вами обома. А я поцікавилася, одночасно чи ні. От тоді вона й назвала вас надто сором'язливими для такого експерименту.

   За столом несподівано запала тиша. Обличчя Азраеля я не бачила, зате Навіріс помітно розгубився й перевів погляд на демона за моєю спиною.

   — Чого ви так напружилися? Якщо вже я без досвіду, то вам не обов'язково під мене підлаштовуватися.

   — Щось іще? — нарешті Навіріс прийшов до тями.

   — Ваше минуле. Про вашу команду. — спокійно відповіла я.

   — Навіщо тобі ця інформація? — холодно запитав Азраель.

   Він уже не тримав мене, але все ще стояв за спиною надто близько. Я відкинулася на спинку стільця й фактично опинилася в його обіймах. Підвела голову, дивлячись на нього знизу вгору. На мить він помітно розгубився.

   — Ви про мене знаєте все. А я не можу хоч трохи дізнатися про вас?

   Його погляд ковзнув по моєму обличчю й на мить затримався на губах. Різко випростався і повернувся до столу.

   — Занадто небезпечно, щоб у твоїй голові була така інформація. Одного дня ти можеш використати її проти нас.

   — Хм. А ти не поводься так, щоб у мене виникло таке бажання.

   Підвелася зі свого місця.

   — А все інше, що я бачила й чула, вас уже не стосується. Цією інформацією я поділюся з Лорі та Рейв. Хоча вона, як суккуб, і так, напевно, все знає.

   Підійшла до парапету й поглянула в бік моря, яке виднілося далеко попереду.

   — А чого не зі своїм хлопцем? — несподівано запитав Навіріс, відчутно посиливши здібність.

   Я здивовано подивилася на нього й примружила очі. Щоки ледь запалали.