17.1

   Жінка заспокоїлася й теж зробила крок їм назустріч.

   — Як я рада вас бачити. Але мені цікаво, навіщо ви привели сюди незайману й недосвідчену дівчину. Невже готуєте для себе?

   Азраель швидко прийшов до тями.

   — Не мели дурниць. Це Тейра, наша компаньйонка по команді. Тож якраз навпаки — бажано, щоб ти не посвячувала її у свої справи.

   Жінка знову розсміялася й упевнено попрямувала до нас. Від вигинів її тіла я відкрила рота, не маючи змоги вимовити й слова.

   — Милий мій, невже тобі не хочеться, щоб вона хоч трохи торкнулася секретів моєї справи?

   — Ні!

   В один голос вигукнули мої компаньйони.

   — Навірісе, радість моя, а ти чого лізеш не у свою справу? Якщо залишаєте її мені, то йдіть куди збиралися. А ми поговоримо про наше, дівоче.

   Вона підійшла впритул і торкнулася мого волосся.

   — Гарна, чиста й невинна. Ти навіть не уявляєш, яку суму за тебе виклали б, якби ти прийшла до мене підзаробити. Ще й магічка з високим резервом. Та ти, за бажанням, можеш перепродати себе не один раз. Мммм... Смачненька.

   Я дивилася на неї і, здається, мій мозок відмовився працювати.

   — Я щось не зрозуміла, — повільно, мало не по складах, вимовила я, починаючи лютіти. — Ви мене зараз продали?

   Азраель схопив мене за руку й несподівано смикнув до себе, другою рукою притримуючи за талію.

   — Лайло, досить. Це наш демонолог. Високородна особа. Їй заборонено до весілля або хоча б до клятви над родовим ритуальним каменем.

   — Та заспокойся вже. — Вона відступила на крок і підняла руки догори. — Мені просто було цікаво. От я і з'ясувала.

   — Збережи її, поки ми дещо з'ясуємо, — тихо мовив Навіріс.

   — Які ж ви стали нецікаві. Раніше готові були погратися, а зараз... — Вона простягнула мені руку. — Пішли, красуне. Щось цікаве покажу... і розкажу.

   Дивно, але поруч із нею я не відчувала небезпеки. Скинула з себе руки Азраеля, який ніби чіплявся за мене, і пішла до суккуби.

   — Ідіть, розважайтеся. У вас не більше чотирьох годин, бо в мене ще є справи.

   Перш ніж демонеса затягла мене в темний перехід, я встигла помітити розгублені обличчя друзів. Вони ніби сумнівалися в правильності свого рішення.

   Йдучи темними коридорами слідом за красунею, я віддалено чула чоловічі й жіночі голоси. Десь лунав безтурботний сміх, хтось тихо сперечався, а звідкись долинали приглушені звуки музики.

   Небезпеки я не відчувала, тому поступово розслабилася й довірливо йшла за демонесою.

   — То ти у нас Тейра. Яка твоя роль у їхній команді?

   Несподівано запитала Лайла, заводячи мене до свого кабінету.

   Щоправда, кабінетом це приміщення можна було назвати лише умовно. Біля однієї стіни стояв масивний письмовий стіл, завалений листами, книгами та сувоями. Натомість майже половину кімнати займало широке ліжко, приховане за важким шовковим балдахіном кольору червоного вина. На підлозі лежав м'який килим, а в повітрі витав знайомий солодкуватий аромат, який я відчувала ще при вході до закладу.

   — Сідай, — продовжила вона, вказуючи рукою на невеликий диванчик. — Чай, вино чи, може, обід?

   Не чекаючи відповіді, Лайла сама влаштувалася у великому кріслі навпроти, закинувши ногу на ногу, ніби ми були давніми подругами, які зустрілися потеревенити.

   Я присіла, з цікавістю розглядаючи інтер'єр кімнати.

   Розкіш тут не кричала про себе, а нашіптувала. Висока стеля губилася в напівтемряві, де мерехтіли сотні кришталевих підвісок величезної люстри. Вони ловили світло численних свічок і розсипали його по кімнаті золотавими відблисками.

   Стіни були оздоблені темним деревом із тонкими позолоченими візерунками. Між різьбленими панелями висіли картини. На них зображувалися жінки: одні сиділи біля фонтанів, інші танцювали, грали на музичних інструментах чи лежали серед квітів. Нічого непристойного. Навпаки, усе виглядало настільки витончено й пристойно, що погляд сам починав домальовувати продовження сюжетів.

   Біля вікон стояли низькі дивани, оббиті темно-бордовим оксамитом. На них недбало лежали шовкові подушки кольору вина, міді та золота. У повітрі плив легкий аромат квітів, меду й чогось незнайомого. Теплого. П'янкого. Від нього хотілося розслабитися й перестати думати про важливе.

   Навіть камін тут був більше схожий на витвір мистецтва. Його оздоблювали золоті лози, що обвивали чорний мармур, а над полицею висіло велике дзеркало в хитромудрій рамі. Відбиття свічок у ньому множилися десятками, через що кімната здавалася значно більшою, ніж була насправді.

   І чим довше я тут сиділа, тим дивніше себе почувала. Наче мене обкурили якимись травами. Пристойність нікуди не зникала, але її межі поступово розмивалися, наче хтось дуже обережно переконував, що нічого поганого в маленьких слабкостях немає.

   — Не звертай уваги. Усі так поводяться після перегляду цих картин. Їх малювала неймовірна магічка за моїм індивідуальним замовленням. Тож хто ти у них? Бо, знаючи їхні характери, я взагалі здивована, що вони когось до себе підпустили.

   Легенько задзвонила в маленький дзвіночок. Вмить із непримітних дверей вибігла дівчинка-помічниця. На її зап'ястку виднілася якась позначка. Вона схилила голову перед господинею, очікуючи наказу.

    — Вина мені й моїй гості та якихось фруктів, — недбало кинула демонеса.

   Дівчинка мовчки кивнула й зникла за дверима.

   — Я Лайла. Колись навчалася в Академії Чистої Аркани й була в команді з цими двома нестерпними. Багато часу знадобилося, щоб їх привчити.

   — Це взагалі можливо? — з усмішкою мовила я.

   — Все можливо, було б бажання, — Лайла з цікавістю поглянула на мене. — Тож розкажи щось про себе. Мені цікаво.

     До кімнати зайшла помічниця, швидко розставила на столі все, що принесла, і знову схилила голову.

   — На годину вільна, відпочивай.

   Я з цікавістю простежила за помічницею.

   — Її робота — бути поруч і чекати на мої забаганки. Вона виконує, а я захищаю її від будь-яких домагань. Низький рід, а її батьки вмовили мене на такі умови, щоб зберегти дівчинку до заміжжя.