13.3

   Лорі вмостилася на невеличкому диванчику й задрімала. А я сиділа в механізованому кріслі за столом і повільно крутилася із заплющеними очима.

   Терпіння ніколи не було нашою сильною стороною, але розуміння серйозності справи змушувало нас бути терплячими.

   У якийсь момент крісло різко зупинилося. Я миттєво виставила руки й скинула з пальців захисне сплетіння, але воно не спрацювало. Лише за мить зрозуміла чому. Наді мною нависав Азраель і з цікавістю спостерігав. Прибрала сплетіння й втупилася в нього.

   — Та от зайшов перевірити, чим ви тут так тихо займаєтеся. А ви, виявляється, всього лише відпочиваєте.

   — А ти думав, ми, як малі діти, вигадали собі якусь заборонену розвагу?

   Серйозно оглянув мене з ніг до голови.

   — Була така думка.

   — Погано ж ти про нас думаєш, — відповіла я.

   Але виявилося, що дуже важко зберігати незворушний вигляд, коли ти затиснута в кріслі, наче жертва. Помітивши мою розгубленість, Азраель випростався, даючи мені більше простору. З полегшенням видихнула.

   — Там уже завершили із затриманням наступної партії причетних?

   — Так. Тож можу відправити вас до академії. Ваша допомога більше не потрібна. І звільни мене, будь ласка, від цього ритуалу, бо іноді я досі почуваюся дівчиною.

   — Без питань.

   Підійшла до все ще сплячої відьмочки й одним дотиком перейняла собі печатку з її шиї. Після цього попросила Азраеля сісти в крісло, бо з його зростом було незручно працювати, постійно стаючи навшпиньки. Виконав моє прохання й з цікавістю спостерігав за моїми діями. Почала розстібати верхні ґудзики його сорочки. Перехопив мої руки.

   — А ти можеш просто попросити мене роздягнутися?

   Я знизала плечима.

   — А є різниця?

   Несподівано він потягнув мене за руки на себе. Я ледь не впала йому на коліна, встигнувши впертися долонями в його груди.

   — Не вірю, що ти настільки не звертаєш уваги на те, як поводишся. І твоє ставлення...

   Розгублено поглянула на нього.

   — Я ставлюся до тебе як до... — подивилася йому в очі, підбираючи слова. Перше, що спало на думку, вирвалося саме собою: — Піддослідного.

   Його очі розширилися від здивування. Здається, я й сама була в шоці від власної відповіді. Між нами запала незручна тиша. Він відпустив мої руки, прикрив очі й навіть посміхнувся. Схрестив руки на грудях.

   — Образливо. Не буду заважати.

   — Вибач, — тихенько пискнула я й продовжила свою роботу.

   Після того як забрала його печатку, намалювала на підлозі невеличку пентограму, внесла обидві печатки в центр і почала старанно руйнувати конструкт, щоб ніхто не зміг випадково чи навмисно його відтворити. Завершивши роботу, підсунулася ближче до шафи, вперлася в неї спиною й важко зітхнула.

   — Може, тобі варто поїсти? Бо, здається, ти вже втомилася.

   Я підвела погляд. Він уважно спостерігав за мною.

   — Ні. Дякую. Все гаразд. Просто знищувати важче, ніж створювати. Хоча це зовсім не енергозатратно.

   — Зараз знайду тобі якийсь перекус. А ти буди відьму, — відповів він і вийшов із кімнати.

   Таке відчуття, ніби він узагалі проігнорував мої слова й зробив власні висновки. Підійшла до Лорі й легенько торкнулася її плеча. За мить вона вже дивилася на мене шокованим поглядом.

   — Що у вас за стосунки? Назвати вищого демона піддослідним? Це або безмежна довіра, або якийсь дуже серйозний компромат. І, найімовірніше, він у тебе. Бо таке зазвичай не пробачають.

   — Ти зараз намагаєшся читати мені лекцію про демонів? — задумливо посміхнулася я. — Скоріше за все, довіра.

   — Це багато чого пояснює.

   До кабінету повернувся Азраель. Окинув нас важким поглядом, ніби я особисто змусила його шукати для мене їжу. Поставив на стіл тацю з бутербродами та чаєм.

   Лорі миттєво опинилася поруч і перевірила їжу та напої на будь-які домішки. Лише після цього схопила один із бутербродів і вмостилася в крісло. Я теж узяла собі один і попрямувала до другого крісла.

   — Я зараз чогось не зрозумів? — несподівано озвався демон. — Ти мені не довіряєш і вважаєш, що я можу використати якесь зілля проти вас?

   Лише після цих слів ми обидві помітили його обурений погляд.

   — До чого тут... — Лорі поглянула на нього.

   Азраель у відповідь коротко кивнув, ніби дозволяючи таке звертання.

   — Ти. Я ж не знаю, хто це готував.

   — Я, — похмуро відповів демон.

   Після цього розвернувся до виходу.

   — У вас десять хвилин. Потім добиратиметеся до академії своїм ходом.

   — А де магістр? — тихенько запитала я.

   — Уже в академії.

   Азраель вийшов і грюкнув дверима.

   Ми з відьмою помітно пришвидшилися з нашою незапланованою вечерею.

   — Скажеш йому, що я навіть уявити не могла, що він особисто готуватиме нам їжу? — невпевнено запитала Лорі.

   — Сама йому скажеш, — невдоволено відповіла я. — Я і так перед ним завинила.

   З кабінету ми вийшли дуже швидко. Азраель окинув нас зверхнім поглядом і ще й посміхнувся.

   Знайомих облич поблизу не було — ні Навіріса, ні магістра. Зате до нас підійшов один зі "знаючих", той самий ельф, який раніше запропонував нам роль приманок. Він потиснув руку спочатку Лорі, а потім мені.

   — Дівчатка, дякую вам. Було приємно познайомитися. Якщо колись матиму справи в академії, обов'язково запрошу вас на обід.

   Мою руку він відпустити не поспішав.

   — Обох одразу? — одразу пожвавилася Лорі.

   — Обов'язково з напарником, — із посмішкою відповів ельф.

   Але раптом його погляд став трохи розсіяним. Він ніби на чомусь зосередився десь за нашими спинами. Ми навіть не встигли озирнутися, як почули за собою гарчання Азраеля.

   — Вам уже час.

   Ми з Лорі синхронно вирішили не обертатися. Я швидко висмикнула свою руку з долоні ельфа. Той лише усміхнувся.

   — Як цікаво. Це ж неофіційно?

   Зміст питання від мене вислизнув. Я повільно озирнулася. Азраель і ельф продовжували якийсь мовчазний діалог поглядами.