13.2

   — І ти нам потрібна як допомога, але здебільшого все ж як демонолог. Нам із Навірісом складно розбиратися в деяких справах без демонологічних знань.

   — Приємно чути, що мене оцінили як фахівця.

   Він із цікавістю поглянув на мою руку, яку все ще тримав.

   — Зараз перенесу зі схованки їжу. Пообідаємо. Ще кілька перевірок — і відправимо вас до академії.

   Відпустив мене й зник у переході. Миттєво поруч опинилася Лорі.

   — Щось останнім часом його ставлення до тебе змінилося. Невже відчуває провину за свою поведінку?

   — А ви вважаєте, що демони не спроможні на такі почуття? — несподівано озвався за нашими спинами Навіріс.

   — Ну, не знаю. Враховуючи його кров, — повільно почала відповідати Лорі, — він ні сорому, ні вини не має відчувати.

   Навіріс лише посміхнувся з її слів і почав звільняти стіл від підозрілих напоїв та закусок.

   Коли демон повернувся, ми вже підготували місце для перекусу. Він приніс досить стандартний сухпай. Щоправда, на відміну від мого — значно різноманітніший. Я свого часу якось не задумалася про солодощі. А тут знову були мої улюблені шоколадні цукерки з мигдалевою крихтою. До речі, в'яленими були не лише м'ясо, а й риба.

   Ми вчотирьох вмостилися за стіл і, жваво обговорюючи справи, взялися до обіду. Ті, хто ще не опинився в стазисі, мовчки й з жахом спостерігали за нами.

   — То що, тепер усю таверну знесемо? — весело запитала Лорі.

   — Поки ні, — спокійно відповів Навіріс.

   — Чого це? Вони ж такі справи тут виробляли, що судити їх немає сенсу.

   — У цьому ти права. Але ми хочемо спіймати якомога більше цих виродків. Тож залишимо тут кількох "знаючих". Поки триватиме процедура ліквідації вже затриманих.

   — Дехто з них мав непоганий магічний рівень. — Я потягнулася вже за третьою цукеркою. — Невже це не буде марнотратством — просто їх знищити?

   За столом запала тиша. Я розгублено подивилася на всіх.

   — Що? Я за практичне використання ресурсів. І взагалі, дотримуйся законів Триєдиної Ради — і проблем не буде.

   Навіріс тихо розсміявся.

   — Не переймайся цим. Тих, хто навчався в академії, засудять саме в академії й підсилять ними її ресурси. А інших розподілять по нужденних землях або відправлять до своїх Домів.

   — Є над чим подумати. А якщо вони принижували Лорі, то чому вона не має права на компенсацію?

   — Це питання теж не залишать без уваги. Там розберуться і запропонують рішення в такому випадку, — відповів Азраель, підсуваючи ближче до мене коробку з цукерками. — Хоча під личиною був я, тож Лорі не постраждала.

   Несподівано зніяковіла від цього жесту. Невже настільки впадало в око, скільки солодкого я їм? Не дивлячись ні на кого, зробила вигляд, що вже не хочу цукерок, і поспішила повернутися до розмови, поки ніхто не почав коментувати це. Особливо Лорі, яка постійно жартувала, що якби дозволили, я б цими цукерками харчувалася без упину.

   — Тобто постраждав ти й вимагатимеш собі компенсацію? — хитро запитала я, наважившись поглянути на нього.

   У відповідь отримала хитрий погляд просто в очі й веселу посмішку.

   — Я своє з нього вже взяв.

   Я перелякано зиркнула в бік нещасного. Знаючи, що переді мною інкуб, я миттєво уявила собі найгірші варіанти того, що саме він міг мати на увазі. А накласти ілюзію так, щоб ми нічого не бачили й не почули, для Азраеля взагалі не проблема.

   Усі розсміялися з моєї реакції, і я разом із ними. Обід закінчувався в напрочуд гарному настрої. Я все ж не витримала й непомітно для себе з'їла ще кілька цукерок.

   Ще трохи перевірок. Лорі ретельно записувала інформацію про відьом, щоб пізніше представити її в ковені та показати ризики, на які наражаються одиначки. Я вже просто з цікавістю спостерігала за їхньою роботою і частково зі спогадів затриманих виписувала істинні імена тих, хто був причетний до цього мерзенного бізнесу.

Навіріс із Лорі одразу вирушили до архіректора, а я зачекала, поки Азраель відправить усіх до розподільчого відділення. З огляду на кількість магії, яку він витратив на це дійство, я саме цього й чекала — щоб підсилити його.

   Коли він завершив свою частину роботи, я торкнулася його губ долонею і потягнулася передати силу. У цей момент нас накрив перехід, і він злегка притиснув мене до себе. Єдиним джерелом світла залишалися символи на моїй долоні.

   Я відкрила очі. Він теж дивився на мене.

Чомусь розірвати цей контакт поглядів не вистачало сил. Дивне відчуття прокотилося по тілу. Ніби він шукав у моїх очах якусь відповідь. Чи, можливо, намагався зрозуміти її за моїми діями.

   Опинившись у моїй кімнаті, ми ще кілька хвилин продовжували так стояти. Відчувши, що вже достатньо його підсилила, я почала поступово завершувати процес. Але чомусь цього разу все відбувалося неймовірно повільно.

   Як тільки прибрала руку і спробувала відсторонитися, він мене не відпустив. Я здивовано підвела на нього погляд.

   — Дякую за цей день, — тихо прошепотів він і нарешті прибрав руки.

   — У мене є питання, — з легкою посмішкою мовила я.

   — Питай, — спокійно відповів він, озираючись навколо.

   — Чого ти постійно дякуєш? То за вечір, то от за день. Ніби ти такий нестерпний, що проведений поруч із тобою час — це вже досягнення.

   Він посміхнувся і виклав на стіл коробочку з моїми цукерками. Точніше, з тими, які я не доїла.

   — Хочеш, кожен день приноситиму тобі їх?

   — Тоді вони перестануть бути особливими й улюбленими, — сумно відповіла я, але швидко взяла себе в руки й додала вже веселіше: — І наберу зайву вагу від такої кількості солодкого.

   — Маг і зайва вага — речі несумісні, — відповів він, підлаштовуючись під мій настрій. — А дякую я тому, що ти права. Я нестерпний. І дуже важко сходжуся з новими людьми.

   — Та ми нібито вже не нові один одному. Більше року спілкуємося й іноді співпрацюємо, — здивувалася я.

   Хитнув головою.