12.3

   Поки я тягнулася до демонічної крові, Лорі обережно застібала ґудзики, приховуючи мої принади. Щойно кров побігла по венах, мій дивний стан миттєво зник. Я підвела погляд на копію.

   — Ого, — шоковано мовила я. — А мені навіть сподобалося. Але думати в такому стані неможливо.

   — Нарешті ти прийшла до тями. Але тепер доведеться грати цей стан, — із полегшенням мовила копія, тримаючи мене за плечі.

   — А якби в мені не було демонічної крові, що б ти робив?

   — Напоїв своєю, — якось задумливо відповів він. — І я тебе не ненавиджу.

   Прикрила очі долонею. Я ж тільки-но його про це питала. І, до речі, він назвав мене крихіткою. Але запитати я не встигла, бо на подвір'я вилетів Варгул.

   Копія вже розстебнула свою сукню, теж демонструючи гарненьке бюстьє.

   — Що, все настільки погано? Може, відвести вас до кімнати? Трохи відпочинете, — мовив він, на мить затримавши зацікавлений погляд на Лорі.

   Я вчепилася в копію, спотикаючись і похитуючись.

   — Не перегравай, — прошепотіла вона подумки.

   — Тоді не треба було мене відновлювати, — жартівливо образилася я, теж подумки.

   Помітивши погляд хлопця, грайливо йому підморгнула.

   — Ще мить бачити тебе в тому стані — і я б усіх без розбору дестабілізував. Хто винен, з'ясував би після.

   — Ото так ти мені довіряєш? — спробувала образитися я й рушила трохи вперед.

   Хто ж мене відпустив. Навпаки, ще міцніше обійняла за талію.

   Варгул зупинився біля дверей однієї з кімнат, пропускаючи нас першими. Ми увійшли без вагань. Щойно за нашими спинами зачинилися двері й спалахнуло світло, я завмерла.

   Окрім нас трьох, у кімнаті стояло ще з десяток представників демонічної крові. Чистокровних серед них не було. Хоча це й не дивувало. Бруднити руки в подібних розвагах вони б не стали.

   Я уважно оглянула приміщення. На стінах висіли дивні предмети, призначення яких я не одразу зрозуміла. Шкіряні ошийники. Кайдани, прикріплені до стін. Кілька батогів. Металеві кільця для фіксації. Катівня якась.

   — І що ви збираєтеся робити? — невинно запитала я.

   — З тобою нічого, — весело відповів Варгул. — Хоча ми були б не проти трохи погратися. Демонологи — справжня хвороба цього світу. Але ти маєш дивитися й думати про свою поведінку.

   Один із присутніх схопив Лорі за руку й потягнув до вертикальної дошки з кайданами. Я миттєво вчепилася в її руку. Мене грубо відштовхнули. Наступної миті щока спалахнула від удару. Голова різко сіпнулася вбік, у вухах задзвеніло. Я не втримала рівноваги й опинилася на підлозі, притискаючи долоню до обличчя. На мить мені здалося, що очі копії спалахнули червоним. Лише на одну мить. Але цього вистачило, щоб по спині пробіг холодок. Потім усе зникло. Копія не відводила від мене погляду.

   — Що ви робите? — почала обурюватися вона. — Ви думаєте, я буду мовчати?

   Лорі гарчала на них від злості, а вони лише радісно сміялися.

   — Повір нам, ти будеш мовчати.

   Один із напівдемонів почав розривати сукню дівчини, виставляючи на огляд білизну. Схопив її за груди й з силою стиснув. Лорі скрикнула.

Її вдарили в живіт, і дівчина зігнулася, не маючи змоги ні прикритися, ні захиститися.

   Я знову спробувала підвестися, але мене схопили за волосся й різко запрокинули голову, змушуючи дивитися.

   — Дивися. Уважно. І думай: маєш ти право когось принижувати чи ні? Зараз буде найцікавіше.

   Мене почало трусити від безсилля. Сама думка про те, що на її місці могла бути справжня Лорі, змушувала мою кров закипати.

   — Вас найняла моя нікчемна тітка? — прогарчала я, не звертаючи уваги на біль від пальців, що досі стискали моє волосся.

   — Яка різниця, хто? Головне, що це буде весело.

   — А далі що? Навіть якщо вб'єте її, я-то виживу.

   Сукню вже остаточно розірвали, і найактивніший із них поліз руками туди, куди пристойні чоловіки не лізуть. Принаймні без згоди жінки. Дівчина вся стиснулася, намагаючись відсторонитися.

   — Тітка накаже тобі нас не чіпати, — нарочито спокійно відповів Варгул.

   Я несподівано розсміялася. Сміх вирвався сам собою — гучний, майже божевільний. Навколо запала тиша. Навіть той, хто щойно розважався з Лорі, зупинився й відволікся.

   — Ви ж не знаєте, хто я.

   — Ти звичайна магічка, — уже напружено відповів хлопець.

   — Ні. Ти не зрозумів.

   Я перевела погляд на Варгула.

   — Варгул Таел’Вір Кайреліс, наказую тобі відпустити мене й стати на коліна. Негайно.

   Цього разу в мене не було часу малювати пентограму. Тому я лише роздерла собі долоні й пустила кров. Скориставшись розгубленістю хлопця, скривавленою рукою торкнулася його руки, а потім — обличчя. Він навіть не встиг зрозуміти, що сталося.

   — Ти не знаєш про мою кров, ідіоте.

   Я повільно підвелася.

   — Ви мали показово знищити мою Лорі. А після цього я б повбивала вас усіх. І кінці у воду.

   Посмішка сама торкнулася моїх губ.

   — Мабуть, тітонька розраховувала, що коли кров прокинеться, я на короткий час втрачу розум і вже не стану нікого допитувати.

   Поглянула в бік копії й побачила, що там уже стоїть Азраель. У самих лише брюках, із розірваною сорочкою. Однією рукою він тримав за горло найактивнішого нападника, трохи піднявши його над підлогою.

   — Ого. Тепер зрозуміло, як вони не відчули підміни. Ти навіть свою сорочку пожертвував заради правдоподібності. Гарно, — чомусь зауважила я.

   На його губах з'явилася легка усмішка. А потім усе навколо прийшло в рух. Хтось намагався втекти, але Азраель уже заблокував кімнату. До вищого демона ніхто не ризикнув наблизитися, зате кілька нападників спробували дістатися до мене. І тут Азраель теж встиг відреагувати, накривши мене та мою жертву захисним куполом.

   Поки Варгул стояв на колінах, не в змозі мені протистояти, я почала малювати пентограму. За цей час Азраель усіх, кого встиг упіймати, приковував до кайданів. І, здається, його це навіть веселило.