12.2

   — А в мене не виходить зосереджуватися на пентограмах. Більшість символів я знаю лише приблизно, — тихо мовила копія й торкнулася мого волосся.

   Я завмерла, а потім здивовано поглянула на неї.

   — Невже Лорі передала тобі спогад про те, як їй подобається колір мого волосся? Я думала, вона довірила тобі лише спогади про Варгула.

   — Ні. Твоя майже сестра підійшла до справи дуже відповідально, — з усмішкою відповів він і зробив крок назад. — І про того хлопця, і про ваші стосунки, і про те, що вона зробить зі мною, якщо я тебе не вбережу. Тож вибору в мене немає — доведеться захищати тебе ціною власного життя.

   — Ого. Оце вона постаралася, — весело відповіла я, відчиняючи двері.

   І одразу трохи знітилася, бо за ними стояв Варгул.

   — О, привіт, красуні. А я вже збирався стукати до тебе. Переймався, щоб ви не запізнилися. — Він усміхнувся й одразу почав очима поїдати Лорі. — Ти просто неймовірна. На сьогоднішній вечірці будеш справжньою зіркою.

   Спробував поцілувати дівчині руку, але вона демонстративно проігнорувала цей жест. Натомість підійшла до мене й узяла під руку. Я ледве стримала усмішку. Поведінка була настільки схожою на справжню Лорі, що навіть я на мить забула, хто зараз стоїть поруч.

   Хлопець зробив вигляд, що йому байдуже, і пішов трохи попереду. Вивів нас за територію академії, де вже чекала карета. Ми без зайвих роздумів сіли всередину, жартуючи з ним дорогою. Їхали недовго.

   Карета зупинилася біля однієї з таверн, у яких студенти полюбляли проводити вечірки. Варгул галантно допоміг кожній із нас вийти. Підходячи до входу, я помітила величезного охоронця з домішками крові орків. До речі, представникам цієї раси я не довіряла. Вони завжди залишалися для мене незрозумілими у своїй логіці та вчинках.

   Охоронець уважно оглянув нас, після чого дістав із невеликої коробочки тонкі металеві браслети. Варгул свій надягнув одразу, а нам охоронець ще підбирав розмір — через надто тонкі зап'ястя.

   — Круто. Схоже, сьогодні буде щось цікаве, — зрадів хлопець і відчинив двері, пропускаючи нас усередину.

   Я одразу звернула увагу, що хлопців тут значно більше, ніж дівчат. І здається, майже всі мали домішки демонічної крові. Це насторожило. Ще більше напружували погляди. Деякі з присутніх навіть не намагалися приховувати свій інтерес. Варгул обрав столик, посадив нас і швидко пішов за напоями.

   — Ти дуже напружена. Щось відчуваєш? — нахилилася до мене копія.

   — Тут усі демони. А коли я спробувала перевірити їхній магічний рівень і ступінь небезпеки для себе, не відчула нічого. Взагалі нічого.

   — Дивно. Зі мною все гаразд. Можеш зрозуміти, з чим це пов'язано?

   — Намагаюся, — відповіла я.

   Поклала свою руку поверх її, щоб утриматися, і спробувала звернутися до внутрішнього ока. За кілька секунд відчула відгук, але лише через ту кров, яка в мені, виявляється, присутня й досі спить.

   Розплющила очі й уважніше придивилася до навколишніх. Браслети були на всіх присутніх. І демонічна кров теж була в усіх. Окрім мене та Лорі. Точніше, мене. Бо поруч зі мною все ж сиділа не Лорі. Я нахилилася до самого вуха копії.

   — Це пастка не для мене, а для тебе. Вони не знають, що в мені є демонічна кров. І я відчула, що від браслета йде блокування магії.

   Ми помітили, що Варгул уже повертається до столу.

   Копія несподівано розсміялася, розвернулася до мене й ледь не торкнулася губами моїх. Після цього тихо засміялася ще раз і теж нахилилася до самого вуха.

   — Ти впевнена? Бо я взагалі нічого не відчув.

   — Мені вдалося це помітити лише через демонічну кров, яка поки дрімає. Хоча, як я зрозуміла, чим частіше звертатимуся саме до неї, тим швидше вона прокинеться.

   — Погана ідея, — прошепотіла копія з усмішкою й ледь торкнулася губами мого вуха.

   Від такої поведінки мені стало лоскотно, і я теж розсміялася.

   — Мені завжди було цікаво, наскільки глибокі у вас стосунки? — промовив Варгул, виставляючи перед нами напої. — Бо я чув, що відьми здебільшого мають потяг і до чоловіків, і до жінок. А народження дітей для них — радше обов'язок.

   Я здивовано поглянула на нього, бо вперше чула щось подібне.

   Копія гордо підняла голову й обурено відповіла:

   — Ти запросив мене сюди, щоб ображати?

   — Вибач, вибач. — Він навіть підняв руки догори. — Просто ви з Тейрою постійно так мило спілкуєтеся, що я вже нафантазував собі зайвого.

   Я, спостерігаючи за їхньою розмовою, зробила ковток напою, який нам приніс хлопець, і одразу почала кашляти. Це виявився зовсім не коктейль, а фактично чистий алкоголь із легким додаванням якогось соку.

   Копія одразу відреагувала, скуштувала свій напій і обурено поглянула на хлопця.

   — Якщо я зараз виплесну це тобі в обличчя, у тебе очі поплавляться. Ти що, хочеш нас опоїти?

   Хлопець перелякано поглянув на нас, теж скуштував напій і одразу схаменувся.

   — Ой, мабуть, щось переплутали. Зараз заміню.

   Варгул роздратовано підвівся й попрямував до стійки.

   Копія обережно торкнулася мого обличчя.

   — Ти як?

   — Дивно. Усі знають, що відьми користуються зіллями й алкоголь на нас не діє. То навіщо це?

   — Можливо, перевірка. А можливо, поспішають.

   — Слухай, а ти ж теж захищений від впливу алкоголю? — несподівано зацікавилася я.

   — Так. Але ми користуємося не зіллями, а закляттями.

   — А чого я таких не знаю? — посміхнулася я й притулилася до копії. — Здається, вони посмішають.

   — Не зрозумів. Поспішають?

   — Угу, — хитнула я головою. — Мені вже важко думати й висловлювавивти свої думки. Це і є заплітання язика?

   — Тобто і я маю так поводитися зараз?

   — А розкажи мені про вашу близькість із Хештаром? — розсміялася я. — Бо я завжди уникаю цих розмов, а зараз чомусь неймовірно хочеться про це погороговити.

   — Може, краще про твої стосунки із Сорінаром?