8.3

   — Він усе розповість батькові. — занепокоїлася леді.

   — Я спадкоємець. І вважаю, що вже настав час перехопити владу на власних землях. — твердо відповів Сорінар.

   — Я, до речі, вже перехопила. Саме тому тітка тепер так біситься. — посміхнулася я й потягнулася до найближчої книги.

   Щойно мої пальці торкнулися палітурки, бібліотека спалахнула м'яким золотавим світлом. Воно прокотилося між стелажами, мов хвиля, пробігло рядами книжок і розчинилося десь високо під склепінням. Я повільно опустила книгу й поглянула на леді Ілморас.

   — Це нормально?

   Вона дивилася навколо не менш розгублено.

   — Не знаю.

   Уперше за весь час у її голосі прозвучала справжня тривога.

   — Але мені здається, що це не дуже добре.

   Разом із Сорінаром ми продумали план дій. Поки він іде до ритуального каменя разом із матір’ю, я залишаюся тут і переглядаю все, до чого зможу дотягнутися. Ми досі не розібралися, з чим саме маємо справу, тому вирішили, що нам краще не наближатися до каменя одночасно. Наслідки можуть виявитися найнесподіванішими.

   Згодом Сорінар повернувся сам. Леді Ілморас залишилася нагорі.

   — Можливо, сюди теж можна прокласти перехід? Як, наприклад, до мого сховку? — запитала я, стоячи десь у глибині бібліотеки.

   Сорінар підійшов ближче й несподівано обійняв мене. Розвернув до себе й притиснув до книжкових полиць. Уважно поглянула йому в очі й приклала долоню до чола.

   — О. Впізнаю приплив енергії. Відчуття ейфорії й неймовірного збудження.

   Сховав обличчя в моїй шиї й лише сильніше притиснув до себе.

   — Слухай, а в тебе були жінки? — несподівано спало мені на думку.

   Замість відповіді він тихо загарчав і почав цілувати мене, повільно переходячи від шиї до губ. Але все ж зупинився.

   — Це так кров прокидається?

   — Скоріше за все. — Я торкнулася його волосся й обережно погладила по голові.

    — Усередині все кипить. І ніби якась частина мене постійно дивується: а чому я взагалі маю зупинятися?

   — Уявляєш, коли я увійшла в рід, поруч нікого не було. Стільки нового про себе відкрила. — мрійливо протягнула я.

   Він на мить завмер, а тоді розсміявся й притулився лобом до мого.

   — Судячи з усього, мені теж доведеться сьогодні зробити кілька цікавих відкриттів.

   Я пирхнула зі сміху, і за мить уже сміялися обоє.

   Після цього я допомогла йому стабілізувати сприйняття.

   І розпочалися наші веселі будні. Майже весь час ми проводили в цій бібліотеці. Сорінар домовився з хранителем і разом із ним налаштував швидкий перехід сюди. Леді ж наполягала, щоб вечори ми проводили будь-де, тільки не серед книжкових полиць.

   Одного такого вечора ми вирішили обговорити можливість її переїзду до мого маєтку.

   — Гадаю, найкраще зробити це під час наступних канікул, — задумливо мовила я, смакуючи пиріг. — Я встигну попередити сестер і остаточно підготувати маєток до оборони.

   — Думаєш, батько нічого не запідозрить?

   — Ми ж і далі будемо зустрічатися, проводити час разом. Чи йому конче потрібен наш секс?

   Запала тиша, але леді швидко оговталася.

   — Ні. Він казав щось про те, що ви маєте бути на межі. А вже після клятв ваші стосунки повинні перейти на інший рівень.

   — Як цікаво. Мене все життя оберігали, а тепер намагаються буквально підштовхнути в твої руки, — грайливо мовила я.

   — От чого я не можу зрозуміти, — леді хитро примружилася, поглядаючи на нас. — Ви ніби й пара, ніби й розмовляєте з підтекстом, але чогось бракує.

   — Пристрасті, — весело відповіла я.

   Чомусь за ці дні я почала сприймати матір Сорінара майже як рідну. Довіряла їй, не напружувалася поруч і зовсім не відчувала загрози. Про це ще варто буде поговорити з Ліром, але не зараз. Усю мою увагу забирала бібліотека, що манила своїми таємницями.

   Сорінар теж усміхнувся.

   — Вам потрібно частіше влаштовувати романтичні побачення. А ви обоє поводитеся як божевільні вчені й тільки навчаєтеся, — обурилася леді.

   — Та ми ніби й влаштовуємо... — невпевнено заперечив Сорінар. — У бібліотеці теж знаходимо час для обіймів і поцілунків.

   — От син у мене неправильний. І дівчину собі знайшов таку саму, — сплеснула руками жінка.

   Ми розсміялися з її награного обурення, а потім знову повернулися до вивчення старих ритуалів і таємниць, які так неохоче відкривалися стороннім.

    Я взагалі забувала, що таке нормальне життя, коли знаходила нові сувої з ритуалами виклику. Щось уже переписала собі, щось переробила, щось посилила. Після цієї тижневої відпустки мені взагалі доведеться розширювати гримуар. Аби тільки сил і резерву вистачило на всі нові експерименти.

   Однієї ночі мене розбудив приглушений голос архіректора.

   З просоння вирішила, що він мені наснився, але за мить почула його знову.

   — Тейро, не лякайся. Я зміг звернутися до тебе через свій захист.

   Я міцніше притиснула до себе ковдру й перелякано озирнулася.

   — Заспокойся, будь ласка. Навіріс просить координати твоєї схованки. У нього щось невідкладне. Інакше він не звернувся б до мене з таким проханням.

   — Я ж тільки змінила їх, — тихо обурилася я.

   — Можливо, поки навчаєшся в академії, не варто цього робити. Бо, здається, мій син міцно в тебе вчепився.

   Я важко зітхнула. Передала координати й підвелася з ліжка. Якщо Навіріс збирається до моєї схованки, то і я маю там бути. Тож краще перевдягнутися у щось зручніше. І попередити Сорінара.

   Зайшла до його кімнати. Хлопець мирно спав. Присіла на край ліжка й обережно торкнулася його руки.

   — Сорінаре, — тихо покликала я.

   Не одразу, але він усе ж розплющив очі.

   — Ти чого? Щось трапилося? — здивовано кліпнув він.

   — Усе добре. Хочу сходити до схованки. Давно не перевіряла своїх мешканців та й дещо підготувати треба. Тож ненадовго зникну.