8.2

   — З нашою пристрастю розберемося пізніше. Просто в моєму роду можливість мати спадкоємця є лише в чоловіків. І то тільки від відьми, старшої з трьох сестер.

   Промовила це й уважно простежила за його реакцією.

   Він замислився, навіть прикрив очі. Розумний, гарний, ніжний... Мимоволі відволіклася, розглядаючи його. Відкривши очі, він упіймав мій погляд. Торкнувся пальцями підборіддя й обережно поцілував. Потім відсторонився.

   — Іноді бувають моменти, коли ця пристрасть ніби прослизає між нами. Але я не встигаю її втримати.

   Я хитнула головою на знак згоди, бо й сама відчувала щось подібне.

   — Виходить, ми фактично останні у своїх родах? — продовжив він роздуми.

   — Але чомусь тітка і твій батько вчепилися в нас мертвою хваткою.

   — І чомусь я впевнений, що це не просто так.

   — Тоді відповідь треба шукати в історії роду. У твоєї мами ж є записи? — Підскочила з місця я.

   — Так, є. Але чи допустить вона тебе до них — невідомо.

   — Давай спробуємо, будь ласка. Я тепер хочу розібратися в цій загадці.

   Він посміхнувся й підвівся.

   — Чомусь я зовсім не сумніваюся, що ти тепер не заспокоїшся, доки не досягнеш цієї мети.

   Поцілувала його й потягнула за собою з бібліотеки.

   Вийшовши, я навіть сіпнулася. Поруч із дверима чатувала помічниця і, за відчуттями, намагалася почути хоч щось із того, що відбувалося всередині.

   — Сьогодні ми обідаємо в мами. — мовив Сорінар.

   — Господар заборонив вам бачитися. — відповіла дівчина, але одразу знітилася під поглядом молодшого господаря. — Це покарання за вчорашнє приниження.

   — Я сказав. Ти почула.

   Розвернувся і потягнув мене до нашої кімнати. Усередині ми швидко зібрали речі.

   — Думаю, у твоєї мами вистачить кімнат, щоб ми пожили в неї.

   Я хитро поглянула на нього.

   — Перша спільна ніч розчарувала?

   Підійшов ближче й обійняв мене. Я весело розсміялася.

   — А я полюбляю небезпеку.

   — У цьому я навіть не сумніваюся.

   Легко поцілував мене, переплів наші пальці, і ми рушили до окремого будиночка.

   — Взагалі це був будинок для прислуги. Але мама відмовилася жити з батьком і, поки його не було, побудувала новий для помічників, а цей облаштувала для себе. До речі, старші помічники всі підкоряються саме їй і лише з її дозволу роблять вигляд, що слухаються батька.

   — Ого. А я б ніколи не сказала.

   — Так. Він її зламав, але внутрішню силу неможливо знищити.

   — Не зрозуміла. Ви вирішили довести Аеріона до серцевого нападу?

   Ми обидва обернулися. Леді стояла з боку саду і дивилася на нас із легким осудом.

   — Є таке. — весело відповів Сорінар. — Виділиш нам кімнати? Ми вирішили трохи пожити в тебе.

   — Він знищить нас після цієї витівки. — невпевнено мовила леді.

   — Мамо, я сказав Тейрі, що ти є носійкою крові. Тож не обов'язково грати.

   Погляд леді миттєво змінився. Від образу нещасної жінки не залишилося й сліду — тепер вона дивилася на нас насторожено й уважно.

   — Синку, тебе моя помилка нічому не вчить? Спочатку зв'язати, перевірити кров, а вже потім відкривати таємниці.

   — Ви коли-небудь чули про Дім Малкірон? — вирішила я одразу поставити питання в лоб.

   Жінка зблідла й навіть похитнулася. Сорінар миттєво опинився поруч, підхопив матір під руку й обережно посадив на найближчу лаву. Потім розгублено поглянув на мене.

   — Судячи з вашої реакції, чули. Я от теж нещодавно про них дізналася. І тепер маю непереборне бажання докопатися до істини.

   — Розумієш, усе моє життя і мати, і бабуся повторювали одне й те саме: ніколи не перетинатися з представниками цього дому. Уникати їх за будь-якої можливості. Навіть не розмовляти. — тихо відповіла леді.

   — Мені потрібна вся інформація, яку ви маєте. Бо я не збираюся миритися зі своєю долею і все життя озиратися, чекаючи, коли хтось знову спробує мене вбити.

   Сорінар задумливо насупився.

   — Тобто те, що сталося в академії, не було випадковістю?

   Я мовчки кивнула. Взяла леді Ілморас за руку.

   — Зрозумійте, у мене ще є час, поки кров не прокинулася. Потім на мене відкриє полювання сам лорд Тар-Вейс.

   Вона підвела на мене переляканий погляд, і цього разу було зрозуміло — не грає.

   — Зачекай. Тебе вб'є сам Азраель? — несподівано розлютився Сорінар.

   — Ні, синку. Скоріше за все, старший Тар-Вейс. Чому Дамірана не вберегла тебе від відвідування демонічних земель?

   — Вона не прорахувала, що я там опинюся. І вже точно не очікувала, що я заборгую Азраелю, а потім ще й укладу контракт із його сестрою.

   Леді Ілморас несподівано розсміялася. Ми із Сорінаром переглянулися. На мить навіть виникла думка, що його мама трохи втратила глузд. Помітивши наші обличчя, вона здивовано поглянула на нас. Ніби ми теж мали сміятися разом із нею.

   — Я не вірю в такі випадковості. Це неможливо.

   Вона підхопила нас під руки.

   — Ходімо обідати. Оберемо вам кімнати, а вже потім поговоримо про все детальніше.

   Обід минув у тиші. Навколо постійно крутилися помічники, яким, судячи з усього, ні Сорінар, ні леді Ілморас не довіряли.

   Після обіду ми піднялися на другий поверх.

   — Вам одну кімнату на двох чи окремі? — весело поцікавилася леді.

   Помітивши наші обличчя, вона лише посміхнулася й розселила нас у різні кімнати. Щоправда, кімнати виявилися суміжними.

   Потім повела нас до свого кабінету. Зачинивши двері, натиснула на прихований важіль. Частина стіни безшумно відсунулася, відкриваючи вузький темний прохід. Щойно ми зайшли всередину, я одразу вхопилася за руку Сорінара.

   — Ти боїшся темряви? — здивувався хлопець.

   — Ні. Вона боїться замкненого простору. — відповіла за мене його мама.

   Я здивовано поглянула на леді, але нічого не сказала.

   Прохід тягнувся довго. Кам'яні стіни тиснули з усіх боків, і я вже почала рахувати кроки, коли тунель раптом закінчився. Ми вийшли до величезної бібліотеки. Я завмерла. Стелажі губилися десь у височині, а полиці тягнулися настільки далеко, що їхні кінці ховалися в напівтемряві.