6.3

   Перевела погляд на Азраеля. Той невдоволено дивився на друга. Але перед тим, як зайти в перехід, кинув короткий погляд у мій бік. І цього разу в його очах не було звичного роздратування — лише якась загадкова задумливість.

   — Магістре Древалґ, можливо, ви поясните, що відбувається? — одразу запитала я, щойно перехід зник.

   — Ні, студентко Ілсаріс. Пояснювати тобі буде архіректор. Якщо вирішить, що ця справа того варта.

   На наступний день ми вирушили до сховища. Попри те, що Древалґ офіційно дав мені два вихідні, я все одно вирішила піти разом з усіма. Хотілося на власні очі побачити те підземне місце. Сховище це чи склеп — ми досі так і не визначилися. Темне, похмуре місце. Стіни були розписані таємними закляттями, а подекуди, здається, й кров'ю. Збереглися кайдани для отримання мерців і величезні полиці з темними знаннями, до яких нам поки заборонили торкатися. Спершу все мали перевірити некроманти. Уже потім ми розподілятимемо матеріали: що передати до академії, а що — до спеціалізованих шкіл некромантії.

   Після короткої екскурсії мене відправили до нашої печери відновлюватися, а всі інші повернулися розбирати новий схрон, який поспіхом створили відьми.

   За час мого вимушеного відпочинку Фаеріс постійно опинявся поруч. Ніби спостерігав. Колишня зверхність майже зникла. Залишилися лише легкі розмови та готовність пояснити будь-яке питання, яке могло спасти мені на думку.

   В один із таких днів я все ж наважилася запитати:

   — Ви й справді готові піти з життя?

   — Зрозумій, фактично я помер ще тоді, коли її вбили. Усе моє життя після того — це помста і спроби докопатися до істини.

   — Але ж ви боретеся за життя. Навіть під час бою з некромантами намагалися вижити, — задумливо мовила я.

   Мене справді зацікавило: якщо людина хоче померти, то чому просто не стрибне зі скелі?

   Фаеріс розсміявся.

   — Душа самогубці не перероджується.

   — А якщо вона вже переродилася?

   — Ти знаєш, скільки мені років? — продовжив веселитися ельф.

   — Ні, — спантеличено відповіла я.

   — Для своїх одноплемінників я зараз у самому розквіті сил. А от для своєї єдиної можу виявитися вже надто старим. До того ж вона ще навіть життя не встигла побачити, а тут я зі своїми бажаннями й вимогами. Кому це потрібно? А якщо вона ще й не ельфійка... Тоді суспільство остаточно вирішить, що ельфи мають дивну прихильність до занадто молодих дівчат.

   — Тобто краще шукати когось свого віку?

   — Це вже тобі вирішувати. Не слухай мене. Просто для мене різниця у двісті років — неприйнятна.

   — Ого. А вам двісті?

Фаеріс незадоволено примружився.

   — Усе, досить. Щось я сьогодні занадто балакучий.

   — Вам шкода відповісти?

   — Тобі — так.

   — Чому?

   — Бо потім використаєш це у своїх інтересах.

   — Та за кого ви мене маєте? І як взагалі можна використати чужий вік? — щиро здивувалася я.

   — За надто розумну дівчину, яка без особливих зусиль здатна здобути прихильність майже будь-кого. А це дуже небезпечна здібність.

   Я вже відкрила рота, щоб уточнити, що саме він має на увазі, але магістр лише хитро посміхнувся й пішов у своїх справах.

   Приблизно три місяці ми ще залишалися в горах.

   Іноді до нас приєднувалися Навіріс із Азраелєм, вислуховували звіти, забирали потрібну інформацію і знову зникали у своїх справах. Мені жодного разу більше не натякали на ту загадкову пропозицію. З часом я навіть перестала про неї думати.

   Робота давно перетворилася на одноманітну рутину. День за днем ми перебирали записи, сортували знахідки, складали звіти й сперечалися через дрібниці. Спочатку вечорами ще збиралися разом, розмовляли, жартували, обговорювали новини з академії. Потім таких вечорів ставало дедалі менше. Усі втомилися.

   Сіларій майже весь вільний час проводив із Каарін. Лорі дедалі частіше зачинялася у своїй кімнаті з книжками. Сойра листувалася з Ксаром і після кожного такого листа то сяяла від щастя, то ходила похмуріша за грозову хмару. Навіть Аяр стала тихішою, хоча раніше її голос лунав по всій печері.

   Ми все рідше вечеряли разом. У кожного з'явилися власні звички й потреба хоча б трохи побути на самоті. Дивно, але найбільше хотілося повернутися додому. І ще дивніше було усвідомлювати, що домом ми вже називаємо академію.

   Одного ранку Древалґ вийшов зі своєї кімнати з таким задоволеним виглядом, ніби до нього на ніч завітала Рейв.

   — Сьогодні до вечора повертаємося до академії.

   Кілька секунд стояла така тиша, ніби ніхто не повірив почутому.

   — Так там ще стільки роботи залишилося, — невпевнено запитав Сіларій, хоча вже усміхався й міцніше стискав руку Каарін.

   — Хай наступні розбираються, — відмахнувся Древалґ. — Вам усім час відпочити. Дивитися страшно. Похмурі, мов привиди.

   — Тобто ви залишаєтеся? — запитала я, вже уявляючи реакцію Рейв.

   Древалґ ледь помітно посміхнувся, ніби без зусиль прочитав мої думки.

   — Я теж повертаюся. В академії накопичилося достатньо справ. Тут мене замінить аспірант.

   — Яке щастя, — простогнала Лорі, підхоплюючись із місця. — Мабуть, після повернення я якийсь час старанно уникатиму вас усіх. Окрім Тейри, звичайно.

   І першою втекла збирати речі. Ми переглянулися. Ніхто не образився. Бо кожен із нас відчував те саме.

   Коли всі почали метушитися й збирати свої речі, печера ніби ожила. Ще вчора тут панувала звична тиша, порушувана лише шелестом сторінок і приглушеними розмовами, а тепер звідусіль лунали голоси, грюкали двері кімнат і раз по раз відкривалися просторові схованки. До обіду ми вже майже завершили збори. Я забрала табличку зі своїм ім'ям із дверей кімнати. Дрібниця, звичайно, але за ці місяці вона стала якоюсь дивно важливою для мене.

   Ще зв'язалася з Рейв і повідомила, що сьогодні повертаємося. З усіх можливих питань її цікавило лише одне.

   — Бранвір теж буде?