6.2

   Магістр завмер і безсило прикрив очі. Хоч він і вирішив завершити свій життєвий шлях, але, як і більшість ельфів, надто переймався власним зовнішнім виглядом.

   Древалґ теж підійшов ближче. На відміну від Фаеріса, він постраждав значно менше.

   — Вас не сприйняли як загрозу?

   Магістр лише хитнув головою.

   — Що ти знаєш про некромантів? — озвався нарешті Навіріс.

   — Небагато. Вони ненавидять демонів і демонологів. Якби ви не вистояли, вони б прийшли по нас. А відьми просто потрапили б під руку заодно. Особливо зважаючи на те, що колись підтримали нас.

   — Ти знаєш, що сталося з твоїм демоном? — знову заговорив Азраель за моєю спиною. — Так бездумно кидати в бій небойового демона — підло.

   Я різко розвернулася до нього. Щиро не розуміла, звідки беруться всі ці постійні претензії. Зробила крок уперед.

   — Лір відпочиває. І його резерв уже перевищує твій, якщо тебе так хвилює його життя та існування загалом, — прогарчала я.

   Від злості потемніло в очах. Запала тиша. Навіть відьми почали перемовлятися значно тихіше. Сіларій підійшов ближче, мабуть, про всяк випадок, якщо я раптом вирішу вчепитися у вищого демона.

   — Як ти навчила його не витрачати силу даремно? — спокійно запитав він, відволікаючи мене від бажання небезпечних дій.

   Я глибоко вдихнула.

   — Це я в академії почала частіше використовувати свій резерв. А раніше мені це було без потреби. Тож я старанно вливала силу в Ліра й наказувала йому витрачати мінімум. А коли він зрозумів сенс цих наказів і розібрався в користі резерву, то вже самостійно почав накопичувати силу.

   — Ти розумієш, що фактично підняла нижчого демона до середнього рівня? — задумливо мовив Сіларій, продовжуючи відволікати мене від Азраеля. — До вищого йому ще далеко. Для цього має змінитися не одне покоління. Але нижчим він уже ніколи не буде. І його нащадки теж.

   — Слухай, а ти на психолога не хочеш піти? — запитала я з посмішкою.

   Сіларій усміхнувся у відповідь.

   — Можливо. Я все одно після академії збираюся жити на землях Каарін.

   Відьмочки взялися до роботи, а Сіларій миттєво опинився поруч зі своєю відьмою. Я ще раз поглянула на Азраеля і тільки зараз помітила, що в нього теж є дрібні поранення. На мить навіть виникло бажання допомогти, але його роздратування швидко знищило цей порив. Відвернулася і сіла поруч із Лорі.

   — Тейро! — крізь зуби прошипіла моя відьма.

   — Ну я трошки, — невинно відповіла я.

   — Навіріс, забери цю нестримну магічку від нас.

   Ельф несподівано весело підійшов, підхопив мене на руки й поніс до кімнати. Від несподіванки я навіть розгубилася. Посадив мене на ліжко, а сам сів навпроти на стілець.

   — Слухай, такий потенціал треба використовувати, — мовив він, розглядаючи мене так, ніби вперше побачив. — Це ж скільки в тобі сили.

   — Я проти, — несподівано зайшов до кімнати Азраель.

   — А тебе ніхто не питає, — кинула я, схрестивши руки на грудях.

   — Ти навіть не уявляєш, наскільки від його рішення залежить усе, — продовжив Навіріс. — Як цукерки?

   — Дякую. Дуже смачні, — відповіла я.

   Помітила, як на мить змінився вираз обличчя Азраеля після цих слів. І це мене здивувало.

   — Ілоріна нервує, що ви її дівчинку ображаєте, — зайшов до кімнати Древалґ.

   — Бранвір, як вважаєш, варто використати її потенціал? — запитав Навіріс. — От Азраель проти.

   Древалґ важко зітхнув і сперся на стіну. Я уважно спостерігала за ними, намагаючись зрозуміти, про що саме вони говорять.

   — Потенціал хороший. Навіть неймовірний. І вам справді потрібен хтось, хто зможе стабілізувати та підсилювати. Але Дамірана спробує втрутитися.

   — А ми її питати не будемо, — спокійно відповів Навіріс.

   — З іншого боку, Тейра не зобов'язана перед нею звітувати, — задумливо продовжив Древалґ.

   — Давайте про це подумаємо пізніше, — знову втрутився Азраель. — Оскільки небезпеки там більше немає, а "знаючі" вже все перевірили, у вашої команди просто додалося роботи ще на кілька місяців.

   Почувши ці слова, я безцеремонно впала на ліжко.

   — Мені потрібен час на відновлення, бо зараз я ненавиджу будь-які згадки про роботу.

   — Все ж і у тебе є межа, — мовив Навіріс, підводячись зі стільця. — Сьогодні вечеря з нас. Ми менше за всіх постраждали.

   — Говори за себе, — відповів йому демон. — Тобі допомогли відновитися.

   — От якби хтось спробував вибачитися, можливо, і йому б допомогли, — втрутилася я в розмову, не відкриваючи очей.

   — А цукерки не вважаються вибаченням? — несподівано почула над собою голос Азраеля.

   Відкрила очі. Він стояв просто наді мною і дивився так, ніби намагався знайти відповідь у моєму виразі обличчя.

   — І як я мала здогадатися, що вони від тебе? — прошепотіла я, сама не розуміючи, чому раптом зніяковіла.

   Голосно видихнув і вже збирався піти. Схопила його за руку й повторила ту саму процедуру, що й із Навірісом. Помітила, як майже одразу змінився його стан, і відпустила. Ще один короткий погляд — і він вийшов із кімнати.

   Я дотягнулася до цукерки, поклала її до рота й залізла на ліжко з ногами. Зараз трохи полежу, а потім піду до душу.

   Чула якусь метушню за дверима, але мене ніхто не турбував.

   — Лір, ти як? — подумки запитала я.

   — Вперше відчував себе всемогутнім, — весело відповів він. — Коли я прийшов до схрону і той демон почав виходити з мене, накидаючись на все навколо, твої магістри спочатку навіть не зрозуміли, що відбувається. А Азраель одразу прийняв істинну форму.

   — Хотіла б я це побачити, — задумливо мовила я.

   — Хм... Що саме? Істинну форму Азраеля чи самі події? — поцікавився демон.

   — Звісно події. Хоча і його іпостась теж було б цікаво побачити.

   — Там справді було на що подивитися. Сили через край. І, до речі, ти переоцінила мене, коли сказала, що мій резерв більший за його.