3.3

   — Свати приходили, але батько швидко їх завертав. Я перша в нашій сім'ї навчилася грамоті, тож він вважав, що свою справу передасть мені, а не якомусь зятеві. А я була тільки рада. Уяви: п'ять сестер і жодного хлопця. Батько нервував, що справа піде по світу, коли кожен потенційний чоловік вимагатиме свою частку. Та й усіх родичів дратувало його ставлення. От у мене навіть є підозра, що це хтось із рідні мене продав. Бо ці культисти цілеспрямовано приїхали саме в наше селище. І знали мій розклад. А я не так вже й часто залишалася сама.

   — Тоді зрозуміло, — задумливо відповіла я, куштуючи принесену їжу.

   — А чого мене не питаєш? — втрутилася роздратовано Майла. — У мене теж були свати. Батько лише обирав кращих і багатших.

   — Вибач, але, судячи з твого вигляду, тобі не більше чотирнадцяти. І, пам'ятаючи твого батька, куди б він тебе віддав? Та й хто тоді доглядав би за ним?

   — Мені вісімнадцять, — обурилася дівчина й, насупившись, відвернулася від нас.

   Після сніданку нас змусили йти до душових. І це справді було принизливо. Будь-яка відмова мити одна одну супроводжувалася погрозами цих мерзотників приєднатися до нас. І хоч секс із нами був заборонений, задовольнити їх іншим способом ми, на їхню думку, цілком могли.

   Нас із Рін протримали довше. Увесь цей час я лише запам'ятовувала обличчя та голоси. Дехто постійно ховався під капюшоном — найімовірніше, якісь поважні особи. Впевнена, магістр дозволить мені з них познущатися. Можливо, навіть убити. Не всіх, звісно. Тільки особливо дорогих моєму серцю.

   До обіду ми приходили до тями після цього приниження. Я старанно прислухалася до браслета й до власних відчуттів.

   Так минув день. Потім ще один. Нас годували, водили до душових, стежили, щоб ми залишалися здоровими й доглянутими. І чекали. Чогось постійно не вистачало. То не прибували потрібні люди, то хтось із культистів повертався з порожніми руками, то починалися суперечки щодо самого ритуалу. З уривків розмов я зрозуміла лише одне — вони кудись поспішали, але водночас боялися починати завчасно.
  Тож утримували нас майже тиждень. Для мене це було навіть корисно. Організм повністю відновився, дія препаратів давно ослабла, а я встигла вивчити частину їхніх звичок і розклад. Щоправда, була й інша сторона. Що довше все це тривало, то частіше я думала про своїх.
  Навіть уявити важко, як зараз переймається команда. Особливо Сорінар. Та й Лорі, напевно, вже знайшла б сотню способів випадково спалити тут усе до основ.
  Нарешті настав вечір, який я вже подумки назвала вечором Ікс. Двері відчинилися, і до підвалу зайшов один із фанатиків.
  — Ну що, готові до розваг?
  Він пропустив усередину інших, які принесли вечерю, а сам поклав на сіно довгі білі сорочки.
  — Бажано не забруднити. Це вам на сьогоднішнє свято.

   Він уже збирався йти, коли Майла несподівано запитала:

   — А ви нас потім відпустите?

   — Звичайно відпустимо. Тебе — першою, — відповів він і голосно розсміявся.

   Майла поглянула на мене очима, повними сліз.

   — Заспокойся. Прорвемося, — відповіла я самими губами.

   — Ти вже щось вигадала? — так само пошепки запитала Рін.

   — Головне — триматися разом і не панікувати, — мовила я, розглядаючи сорочку.

   Я відчувала, що тканина просочена якоюсь гидотою, але відмовлятися вдягати її було безглуздо. Все одно змусили б. Або вдягнули б самі.

   Сподіваюся, Лорі вже давала мені антидот до цієї речовини. Торкнувшись тканини, я помітила легку реакцію браслета, і це трохи заспокоїло.

   До вечора до нас ще раз навідалися, нагадали перевдягнутися й більше не годували. Переймалися, що нас може знудити від побаченого.

   Я ж тим часом намагалася зрозуміти, кого саме вони збираються викликати. На жаль, зробити це було складно. Фанатики нерідко віддають перевагу самому процесу й видовищності, а не справжньому ритуалу та його результату.

   Вдягнувши сорочки, через деякий час я відчула легкість і ледь помітну ейфорію. Зрозуміло. Зілля насолоди.

   Тоді можна бути спокійною — це перше, від чого Лорі почала мене захищати, змушуючи регулярно пити протиотруту. За її словами, демонолог завжди має зберігати тверезий розум. На мене тепер навіть алкоголь діє не так, як на звичайних людей. Але це вже дрібниці. Дівчата помітно розслабилися, почали сміятися й жваво перекидатися жартами.

   Пізно ввечері до нашої скромної обителі спустився новий персонаж. Помітно поважніший за інших. Йому вклонялися, а в його присутності ніхто не дозволяв собі жодних двозначних жартів у наш бік. Чоловік уважно оглянув кожну з нас.

   — Цю залишаємо наостанок, — вказав він на Рін і відразу вийшов.

   Отже, я їм не підійшла за якимись зовнішніми критеріями. Поглянула на Рін. Вона щиро посміхалася й навіть ніби кокетувала з конвоїрами, що залишилися поруч. Можливо, вони вирішили, що на мене їхнє зілля не діє, бо я вже мала з ним справу раніше. Або через звикання. Коротше кажучи, могли вважати мене проблемною.

   Невдовзі нас повели на вихід. Чоловіки чемно підтримували дівчат, які йшли попереду. Один із них підійшов до мене. Виглядав він чомусь помітно засмученим. Узяв мене за руку й повів слідом за іншими. Потім нахилився ближче.

   — Я щиро засмучений, що не ти залишилася наостанок. Тобі б сподобалося. Я був би дуже ніжним.

   Я поглянула на нього невпевнено. Він лише посміхнувся. І саме тоді я впізнала його. Це був той самий чоловік, який тягнув мене з парку. Нарешті я змогла як слід роздивитися його обличчя.

   — Не відходь від мене, будь ласка, — тихо прошепотіла я.

   Схоже, він сприйняв мої слова саме так, як і мав сприйняти. Вирішив, що мені подобається його увага. Мене це цілком влаштовувало. Насправді ж мені зовсім не хотілося потім просити магістра про помсту. Значно простіше поквитатися з покидьком, коли він тримається поруч, за власним бажанням. Тоді, коли настане слушний момент, я сама зроблю з ним усе, що пообіцяла собі.