28.2

   — Це нормально, — одразу підтримала її Рейв. — Особливо якщо це вперше.

   — Вперше що?

   — Вперше, коли тобі хтось настільки подобається, що ти починаєш будувати очікування. Навіть якщо сама собі в цьому не зізнаєшся.

   Я невдоволено насупилася.

   — Я нічого не будувала.

   — Авжеж, — хмикнула відьма. — Саме тому ти попросила його не з'являтися тобі на очі.

   — Лорі!

   — Що? Я ж права.

   Рейв розсміялася і сіла поруч зі мною.

   — Послухай. Те, що тобі зараз неприємно, не означає, що ти його кохала до нестями. Просто ти дозволила йому стати важливою частиною свого життя. А тепер ця частина зникла.

   Я замислилася над її словами. Звучало неприємно правдиво.

   — Але є й хороша новина, — продовжила демонеса.

   — Яка?

   — Ви вчасно зупинилися.

   Я здивовано підняла брову.

   — Рейв має на увазі, що далі поцілунків справа не зайшла, — пояснила Лорі. — І повір, це значно спрощує життя.

   — Саме так, — серйозно кивнула демонеса. — Бо коли після розриву доводиться ще й ділити спогади про щось значно ближче... усе стає набагато болючішим.

   На мить у кімнаті запанувала тиша.

   — От дякую, заспокоїли, — пробурмотіла я.

   — Ми не заспокоюємо, — посміхнулася Лорі. — Ми пояснюємо, що ти жива і нормальна.

   — А ще молода, гарна і вперта, — додала Рейв. — Тому припиняй поводитися так, ніби це останній ельф в імперії.

   Я не втрималася і розсміялася.

   — Добре. Останній ельф в імперії скасовано.

   — От і чудово, — задоволено підсумувала демонеса. — Тепер можна повернутися до справді важливих тем.

   — Яких саме?

   — До того, чому всі чоловіки навколо тебе поводяться як ідіоти.

   — Ні. Про це я зараз точно говорити не хочу. Тим паче Древалґ попередив, що щойно хлопці повернуться зі свого завдання, нашу команду відправлять на кілька місяців розбиратися з якоюсь загадковою справою. Що саме сталося — поки не кажуть.

   — Таємнича справа на кілька місяців? От це вже значно цікавіше за всіх твоїх ельфів і демонів разом узятих. — заявила Лорі.

   — Обережніше. Бо зараз ми дуже швидко перейдемо до обговорення одного інкуба. — попередила я.

   — Погрози мене не лякають.

   — Це не погроза. Це попередження.

   По поверненню хлопців вони майже одразу потягли нас на студентську вечірку, пояснюючи це тим, що на завданні часу на відпочинок точно не буде.

   Ксар зник одним із перших. Точніше, зник разом із Сойрою. І чим довше я за ними спостерігала, тим менше розуміла, хто з них кого насправді взяв в оборот.

   Відьма ще на самому початку чесно попередила, що нічого серйозного між ними не буде. Говорила це настільки впевнено, ніби зачитувала правила безпеки перед ритуалом. Але при цьому завжди знала, коли він повертається із завдань. Завжди знаходила для нього час. І дивним чином опинялася поруч саме тоді, коли він її шукав.

   Сам Ксар теж помітно змінився. Зникли всі його дивні спроби негайно одружитися чи привласнити відьму після кількох вдалих побачень. Здається, життя все ж навчило його терпінню. Тепер він просто був поруч. Приносив їй чай, коли вона забувала поїсти. Накривав плащем, якщо ставало прохолодно. Терпляче вислуховував її нескінченні роздуми про магію і навіть робив вигляд, що розуміє половину з почутого. А ще дивився на неї так, ніби навколо більше нікого не існувало. Найдивніше, що Сойра почала до цього звикати.

   Спочатку вона закочувала очі, жартувала і відмахувалася від будь-яких проявів уваги. Але тепер усе частіше дозволяла йому поправити пасмо волосся, взяти себе за руку чи просто стояти поруч. Іноді мені навіть здавалося, що вона спеціально провокує його на турботу. Тож я вже не була впевнена, хто з них насправді небезпечніший.

   Бо якщо раніше Ксар виглядав як демон, що переслідує вперту відьму, то тепер усе більше нагадувало ситуацію, де відьма повільно і методично привчає демона до себе. А він навіть не помічає, наскільки добровільно потрапив у цю пастку.

   Судячи з того, якою кількістю тепла, ніжності й уваги він її оточував, ще трохи — і Сойра буде готова піти за ним хоч у саму Безодню. Щоправда, підозрюю, що Ксар вирушить туди першим, аби переконатися, що там безпечно для його відьми.

   Сорінар увесь вечір не відходив від мене ні на крок. Підтримував розмову, приносив напої, іноді нахилявся ближче, щоб щось сказати крізь шум музики.

   А от Хештар, здається, остаточно втратив здоровий глузд.

   Спочатку я ще намагалася знайти його поведінці якесь логічне пояснення. Але інкуб методично загравав з кожною дівчиною, яка траплялася йому на очі, ніби раптом згадав про свою демонічну природу і вирішив надолужити все пропущене. Лорі спершу уважно за ним спостерігала. Навіть намагалася вдавати байдужість. А потім якась демонеса обійняла Хештара за шию і без жодних вагань поцілувала його просто посеред зали.

   Я від обурення мало не відкрила рота. Лорі ж лише завмерла на мить. Глибоко вдихнула. Повільно видихнула. Сіпнула плечима, ніби скидаючи з себе неприємні думки. А після розвернулася і попрямувала знайомитися з якимись хлопцями біля столів із напоями, більше навіть не дивлячись у бік цього безсердечного ідіота.

   — Дарки б його забрали... — пробурмотіла я собі під ніс.

   Після всієї цієї вистави повільно повернулася до Сорінара.

   — Ти теж збираєшся дотримуватися такої тактики? — несподівано вирвалося в мене.

   Сорінар кліпнув, явно не одразу зрозумівши, про що я. А потім простежив мій погляд у бік Хештара і ледь помітно скривився.

   — Навпаки. Увесь вечір намагався знайти можливість поговорити з тобою про нас.

   Я зацікавлено підняла брову.

   — Тоді починай. Бо ще трохи — і я піду вбивати нашого спільного друга.

   Помітно нервуючи, Сорінар взяв мене за руку і повів геть від музики та галасу. Ми звернули на одну з тихих доріжок академічного скверу, де навіть голоси з вечірки долинали приглушено. Опинившись на самоті, він поставив келих із недопитим напоєм на край кам'яної огорожі фонтану. Відкашлявся. Потім ще раз. Я мовчки спостерігала за цим видовищем, схрестивши руки на грудях. Судячи з того, як він постійно поправляв рукави і відводив погляд, підготовлена промова раптом втекла з його голови.