25.3

   Підхопивши свої речі, повернулася до архіректора.

   — Відправте мене, будь ласка, до кімнати.

   Мить — і я вже сиділа на своєму ліжку. Озирнулася навколо й відчула, як усередині спалахує роздратування. Яке право він має втручатися в моє життя?

   Кілька разів пройшлася кімнатою, намагаючись зібрати думки до купи й заспокоїтися. Не виходило. Навпаки, з кожною хвилиною бажання дізнатися причину його вчинку ставало сильнішим.

   Прикрила очі й глибоко вдихнула. Перевірила резерв. З ним усе було чудово. Сил вистачило б ще на кілька таких ритуалів. Перенесла на підлогу пентограму призову. Кілька крапель крові.

   — Азраель іл Каел’Моріан Тар-Вейс, наказую з'явитися переді мною. Негайно!

   Максимум сили вклала в останнє слово, сподіваючись, що не проігнорує наказ.

   Підлога під ногами ніби прогоріла. Азраель з'явився миттєво. Розлючений. Неконтрольований. Його очі палали червоним, а чорні кігті на руках відблискували в світлі магічних ламп.

   — Ти вирішила, що безсмертна? — прогарчав він.

   На диво, його вигляд мене не налякав. Навпаки — розізлив ще сильніше.

   — Вимагаю пояснень. Яке право ти маєш втручатися в моє особисте життя?

   Я навіть зробила крок назустріч. Символи на тілі спалахнули, попереджаючи про небезпеку. Мені було байдуже. Азраель завмер. Наче не очікував такого.

   — Ти мені зараз наказуєш?

   — Так. Наказую.

   Його очі небезпечно звузилися. Декілька швидких кроків — і мене вже притиснули до стіни. Гаряча долоня лягла на шию. Змусив мене дивитися просто йому в очі. Відчула вплив одразу. Гарячий. Жорсткий. Майже болючий. Контроль вислизав крізь пальці. Це було жахливо. Я досі не навчилася протистояти подібному. Усе, на що мене вистачило, — заплющити очі.

   Азраель нахилився майже до самих губ.

   — Знаєш, що мене дратує найбільше? — тихо запитав він. — Твоя впевненість, що ти все контролюєш.

   Я стиснула зуби.

   — Ти навіть не задумалася, чому тобі раптом стало настільки добре поруч із ним.

   Його пальці сильніше стиснули мою шию.

   — Не запитала себе, чи всі ці почуття справді твої.

   Від образи перехопило подих.

   — Навіріс хоча б...

   — Хоча б що? — різко перебив він. — Красивий? Турботливий? Говорить правильні слова?

   В його голосі з'явилася відверта зневага.

   — Ти побігла за першим чоловіком, який почав приділяти тобі увагу, і навіть не спробувала подумати головою.

   Кожне слово било болючіше за ляпас.

   — Не смій...

   — Чому? Бо правда неприємна? — холодно посміхнувся він. — Ти демонолог. Збираєшся підкорювати демонів. Вивчаєш вплив, навіювання, маніпуляції. Але варто комусь торкнутися тебе правильно — і ти забуваєш про все.

   В грудях щось болісно стиснулося.

   — Азраелю...

   — Хоча, можливо, я помиляюся.

   Його погляд ковзнув по мені.

   — Можливо, тобі взагалі байдуже, хто поруч. Головне, щоб дивився захоплено й говорив красиві слова.

   Остання фраза вдарила сильніше за всі попередні. Мені здалося, що всередині щось остаточно тріснуло. Холод прокотився всім тілом. Кліпнула очима, ніби відновлюючи зір. Подивилася на нього. Без злості, без образи, без емоцій. І саме це, схоже, налякало його більше за будь-який крик.

   Він відступив на крок. Невпевнено. Наче раптом зрозумів, що сказав зайве. Скинула його руку зі своєї шиї.

   — Ти інкуб.

   Голос прозвучав тихо. Неприродно спокійно.

   — І не тобі говорити про мої бажання.

   Він мовчав.

   — Бачити тебе не хочу. Забороняю звертатися до мене.

   Його плечі опустилися.

   — Забороняю наближатися до мене.

   В кімнаті стало зовсім тихо.

   — Забороняю навіть дивитися в мій бік.

   Вклала в наказ стільки сили, скільки змогла. Азраель здригнувся. На мить мені навіть здалося, що він хоче щось сказати. Виправдатися. Заперечити. Але він лише опустив голову.

   — Геть із моєї кімнати. — Голос зірвався. — І з мого життя.

   Мить — і він зник. Наче його ніколи тут не було. Мене почало трусити. Повільно опустилася на ліжко й підтягнула ноги до грудей. Хотілося когось покликати. Будь-кого. Тому я покликала Рейв. Навіть не розуміючи навіщо.

   Коли демонеса з'явилася, їй знадобилася лише мить, щоб зрозуміти, що відбувається. Після цього вона одразу зникла, а вже за декілька хвилин поруч буквально впала з переходу розгублена Лорі з маленькою валізою в руках.

   — Ти поки проконтролюй її, а я швиденько декому видеру очі.

   Прошипіла Рейв і знову зникла в переході.

   — Це Навіріс тебе?.. — пошепки запитала Лорі, стурбовано риючись серед своїх пляшечок.

   — Ні, — ледве вимовила я.

   — Це вже добре. Зараз заспокоїмо тебе, і ти все розповіси. Бо я вже подумала додати в його формули кілька символів на смерть.

   Простягнула мені пляшечку з рідиною настільки неприродного кольору, що будь-яка розсудлива людина відмовилася б її пити.

   — Випий. Воно трохи відсторонить тебе від емоцій. Усе, що сталося, виглядатиме так, ніби це сталося з кимось іншим, а не з тобою.

   Я без заперечень випила. Поки чекали, коли зілля подіє, Лорі обійняла мене й почала докладно розповідати, що саме зробить із кривдником. На диво, це заспокоювало. А можливо, зілля вже почало діяти.

   До початку моєї розповіді повернулася Рейв. Розпатлана. Частково в істинній іпостасі. Розлючена. І, здається, з кривавими слідами на кігтях. Я навіть не злякалася.

   — Ти не постраждала? — запитала я спокійно.

   — Я — ні. Вимагаю подробиць.

   Тож я розповіла все. Починаючи з нашого... перформансу з Навірісом і завершуючи розмовою з Азраелем. Рейв вислухала мовчки.

   — Лорі, мабуть, залишайся з Тейрою. А я піду й далі псуватиму настрій цьому чурбану.

   Вона вже відкривала перехід.

   — Тобі за це нічого не буде? — занепокоїлася я.

   — Не переймайся. Я його ближнє коло. Тож не вб'є.