25.2

   — Тейро, не відволікайся, — скрикнула Лорі. — Я ще не встигла записати символи. Прокляття, мабуть, має захисні сполуки.

   Я ніби оговталася від сну. Теж помітила, що символи тьмяніють. Хоча я продовжувала тримати Навіріса за обличчя. У голові майнув страх, що ми не впораємося, а після такого експерименту доведеться відновлюватися не менше місяця, і перше, що прийшло в голову, — це передача резерву.

   Не довго думаючи, нахилилася до нього і через поцілунок почала передавати власний резерв, підсилюючи символи й утримуючи формулу від руйнування. Помітила, як він кліпнув очима, і, недовго думаючи, запустив руку в моє волосся і притиснув міцніше до себе.

   Контроль над поцілунком я втратила і вже просто відповідала на пристрасть, яку відчула від нестримного ельфа. Мене це настільки захопило, що коли до нас звернулася Лорі, я здивувалася: а чому вона все ще тут?

   — Все. Ви молодці, я повністю розібрала на складові і виписала формулу.

   Я, важко дихаючи, притиснулася до Навіріса, не в змозі щось сказати.

   — Тобі Тейра зараз потрібна? — схрипло запитав ельф, міцно притискаючи мене до себе.

   — Ні. Мені зараз треба відпочити і відновитися. Розбиратися будемо пізніше. Так що відпочивайте.

   Поглянула на подругу, а вона підморгнула мені і, втомлена, але з посмішкою на губах, вийшла з кімнати. Перевела невпевнений погляд на Навіріса. Він нахилився ближче до моїх губ.

   — Продовжимо?

   — Тільки не в центрі пентаграми, — зупинила я його. — І символи треба прибрати з тебе.

   Торкнулася пальцями його грудей і повільно повела донизу, знищуючи написи. Загарчав, мить — і ми вже в його ліжку. Навис зверху, вдивляючись у моє обличчя.

   — Якщо не впевнена, наполягати не буду, — прошепотів він і торкнувся губами моєї шиї, але завмер, ніби справді даючи мені вибір.

   Я прикрила очі, відчуваючи, як тіло зрадницьки реагує на його дотик. Повільно видихнула і сама потягнула його ближче, пальцями вчепившись у його шию. Цього вистачило.

   Навіріс різко змінився — ніби стримувана до цього хвиля прорвала греблю. Його поцілунки стали впевненішими, майже вимогливими. Він ніби цілеспрямовано виводив мене з рівноваги, змушуючи забути про все, окрім нього.

   Його руки ковзнули по моїй талії, притискаючи ближче, не залишаючи між нами жодного простору. Від цього дотику перехопило подих, і я інстинктивно відповіла — не роздумуючи, не стримуючись. Це вже не було обережністю. Це було зануренням.

   Його дихання стало важчим, поцілунки — жадібнішими, а рухи — сміливішими. І мене це не зупинило. Навпаки — розпалило ще більше, змусивши відгукуватися так само відкрито, як і він.

   Відчула, як світ звужується до його рук, його губ і тепла, яке він залишає після кожного дотику. І вперше це не лякало. Це захоплювало.

   Але не встиг він розстібнути мою блузку, як раптом зупинився. Я незадоволено застогнала, і він одразу продовжив, але знову завмер і загарчав, чим навіть мене трохи насторожив.

   — Ти чого? — перелякано запитала я.

   — Батько чомусь пробиває захист, — він помітив моє занепокоєння і спробував знову поцілувати, але різко відсторонився. — Та що відбувається? Я ж йому сказав, що не сам.

   Різко сів на ліжку, проводячи руками по розпатланому волоссю.

   — Вибач. Мабуть, доведеться спочатку вислухати, що там за невідкладна справа, а вже потім продовжимо, — навіть спробував посміхнутися, але вийшло якось винувато.

   Я теж сіла, не спускаючи ніг з ліжка, намагаючись відновити дихання і зрозуміти, до чого ми взагалі рухалися. Не встигла нічого відповісти, як у кімнаті, ніби блискавка, розітнувся простір — і посеред нього з’явився архіректор. Встигла лише схопити ковдру і прикритися нею, ніби це могло приховати очевидне.

   Архіректор втупився в нас так, ніби ми були малолітніми дітьми, яких спіймали на забороненому призові. Але Навіріс, схоже, зовсім не відчував за собою провини.

   — Батьку, які дарки тебе покусали?

   — Вибач, Тейро, але краще я доправлю тебе до кімнати, — тихо, але достатньо владно мовив Хальдріґ-старший, навіть не глянувши на сина.

   Я лише міцніше притиснула ковдру до себе, намагаючись опанувати емоції.

   — Поясни, будь ласка, — уже роздратовано промовив Навіріс, підводячись із ліжка. — Здається, ми не малі діти, щоб так із нами поводитися. Ти зараз змушуєш Тейру почуватися винною.

   Архіректор важко видихнув і потер пальцями скроню, ніби намагався заспокоїтися.

   — Я й сам не в захваті від того, що мушу стежити за твоєю невинністю... Але Дамірана, помітивши цікавість Навіріса до тебе, дуже чітко наголосила на неможливості ваших стосунків.

   Я роздратовано схрестила руки на грудях. Оце так поворот. Архіректор уважно поглянув на мене.

   — Якщо чесно, мене це зовсім не турбувало. Навіть навпаки — певною мірою влаштовувало, поки ви разом. Поруч із Навірісом тебе точно ніхто не наважиться потурбувати, і нових нападів можна не боятися. Але...

   І чомусь замовк, ніби сумніваючись, чи варто продовжувати.

   — Але? — перепитав Навіріс, явно не збираючись залишати це без відповіді.

   — Але з'явився Азраель і дуже наполегливо нагадав про вимоги Дамірани. Хоча я не зовсім розумію, яке йому діло до твоїх стосунків. Мені завжди здавалося, що можливість зіпсувати настрій твоїй тітці він радше підтримає, ніж навпаки.

   В мене аж в очах потемніло від обурення.

   — А він звідки дізнався такі подробиці? — прогарчала я й поглянула на ельфа.

   У голові промайнула тривожна думка: невже він міг розповісти своєму другові про свої наміри щодо мене? Навіріс обурено виставив руку вперед і з питанням подивився на батька.

   — Наскільки я зрозумів, він помітив зміни в настрої Рейвіри й допитався, що відбувається.

   — Як цікаво... — протягнув ельф несподівано загадковим тоном. — Вибач, Тейро, але, схоже, наш вечір доведеться завершити. Мені потрібно де з ким поговорити.