24.2

   — Ми вирішили, що краще, щоб це зробив я, а не Азраель.

   На імені демона я відчула, як тіло мимоволі напружилося. Він одразу це помітив і м’яко провів рукою по моїй спині, знову притягуючи ближче.

   — Саме через таку реакцію й вирішили, що краще буду я. До того ж йому довелося б приходити в істинній іпостасі. А я скористався шляхами Фаеріса.

   Ще один легкий поцілунок. Я різко видихнула.

   — Тобі не здається, що це трохи… занадто, якщо ми навіть не у стосунках?

   — Це легко виправити, — спокійно відповів він. — Давай почнемо зустрічатися?

   І знову нахилився до моїх губ.

   — Навіріс, досить, — різко зупинила я його, відчуваючи, як увага з думок повністю зміщується на тіло. — Давай спочатку розберемося з твоїм прокляттям.

   Він завмер, але не відпустив.

   — Добре. Розберемося з моїм прокляттям. А потім… я чомусь упевнений, що ти будеш моєю. Я давно не відчував нічого подібного.

   Я підвела на нього погляд, але нічого не відповіла.

   — А зараз повертаємося до академії. Мій батько особисто накладе на тебе захист. Після цього в межах академії тобі вже нічого не загрожуватиме.

   Поцілував мене в кінчик носа і взяв за руку.

   — Відкривай прохід.

   — Я можу лише відкрити його. Перенесеш нас ти.

   Він усміхнувся і обережно обійняв мене, готуючись до переходу.

   З'явилися ми просто в кабінеті архіректора Хальдріґа. Він сидів за столом і уважно спостерігав за нашою появою, поки Навіріс підводив мене до крісла поруч із тіткою. Дамірана дивилася на мене так, ніби я була не племінницею, а черговою проблемою, яка потребує негайного вирішення. У кутку помітила Азраеля. Він стояв нерухомо і ніби намагався не привертати до себе уваги, хоча сама його присутність відчувалася надто виразно.

   Не встигла я навіть сісти й вислухати архіректора, як тітка одразу перейшла в наступ.

   — Перший же напад — і ти вже розклеїлася? — холодно промовила вона. — І взагалі я впевнена, що це через твій контракт із суккубом. Напевно, вона кудись влізла, а тепер ти розплачуєшся за її помилки.

   Спочатку я зніяковіла від цих слів. Потім десь усередині повільно почало підніматися обурення. Я випростала спину й подивилася на тітку прямо. Втім, вона навіть не дивилася в мій бік. Впевнена у своїй перевазі, підвелася з крісла і підійшла до вікна.

   — Якщо академія не здатна забезпечити тобі безпеку, то я вважаю, що тобі варто повернутися додому.

   Я продовжувала мовчати. Хотіла дослухати, повністю, до кінця.

   — І взагалі поясни мені, що відбувається на землях Ілсаріс? — різко продовжила вона. — Мені довелося діставатися до маєтку каретою без власного супроводу. Це що за неподобство?

   Ого. Жодного питання про мій стан. Жодного занепокоєння. Жодної спроби дізнатися, що саме сталося. Тільки претензії. Я перевела погляд на інших присутніх. Азраель стояв напружений і уважно спостерігав за мною, ніби чекав моєї реакції. Навіріс, навпаки, прикрив очі й виглядав так, наче отримував задоволення від цього виступу шанованої Дамірани Торілл. Судячи з виразу обличчя архіректора Хальдріґа, він теж не був розчарований побаченим.

   Торілл. До речі, звідки в неї це прізвище? Воно явно мало ельфійське походження. Але ж вона ніколи не була одружена. Здається, я трохи відволіклася.

   — Ти хоч щось мені поясниш? — нарешті не витримала тітка. — Чи мені вже наказувати доведеться?

   Повільно підвела на неї погляд. Усередині більше не залишилося ні страху, ні розгубленості. Лише холодне роздратування.

   — А сил вистачить? — несподівано для самої себе запитала я.

   Це вона думала, що я нічого не знаю про своє походження. А мені раптом стало цікаво, як вона відреагує. Я теж підвелася зі свого місця й зробила крок назустріч.

   Неочікувано Дамірана ніби щось пригадала й навіть м'яко посміхнулася. Та при цьому кинула короткий погляд на Азраеля. Той повільно рушив ближче до нас.

   Відчувши його наближення, я мимоволі напружилася. Посмішка тітки стала ширшою лише на мить, але вона швидко повернула собі звичний спокійний вигляд.

   — Зрозумій, я просто не знаю всіх обставин, тому й хвилююся за тебе.

   — Напад стався точно не через Рейвіру. Тож шукай винних деінде. А щодо земель — я впевнена, тобі вже пояснили, з чим пов'язані останні зміни.

   — А маріонетки твоїх сестер?

   — Вони мають право подбати про власну безпеку. І, якщо вже на те пішло, у їхніх діях набагато більше розсудливості та прорахунку, ніж було в моїх у їхньому віці. В аристократичному світі вони почуватимуться значно впевненіше за мене.

   — Можливо, ти й права. Через ці нерви я й сама почала втрачати здоровий глузд. — Дамірана зітхнула й навіть усміхнулася. — Тобі, мабуть, краще повернутися до кімнати й зібрати речі.

   — Не переймайтеся, — нарешті подав голос архіректор. — Захист на неї накладу особисто. І про її безпеку турбуватимуся сам.

   Обличчя Дамірани помітно смикнулося.

   — Ти ж розумієш, що шанований лорд Хальдріґ фактично стежитиме за кожним твоїм кроком? — звернулася вона до мене. — Для молодої дівчини це, м'яко кажучи, неприйнятно.

   Архіректор навіть кліпнув очима від такого звинувачення й здивовано поглянув на мене. Здавалося, він лише зараз несподівано звернув увагу, що я дівчина, а не просто чергова подопічна. Від цієї думки мені ледь не стало смішно, але суворий погляд Азраеля швидко повернув мене до серйозності.

   — Я впевнена, що лорд Хальдріґ не дозволить собі нічого зайвого. І з академії я не поїду. Моє життя тут лише починається.

   — І ми не маємо наміру відпускати нашу студентку, — спокійно відповів архіректор, підходячи ближче. — Особливо зважаючи на те, що вона є частиною команди. Триєдина Рада вже займається розслідуванням цього інциденту.

   Тітка роздратовано відвернулася до вікна.

А я мимоволі напружилася, адже від Хальдріґа теж відчувалася демонічна кров.

   — Заспокойся, — він поклав руку мені на плече. — Це реакція на перший справжній напад. Ти вперше зіткнулася з необґрунтованою агресією, спрямованою саме проти тебе. З часом організм навчиться розрізняти справжню небезпеку і моменти, коли її немає.