21.2

   Пустила кров по своїй руці. Від її запаху демони за куполом ніби збожеволіли. Вони рвалися вперед, намагаючись дотягнутися до мене, але завдяки магістрам і друзям поки що не мали жодного шансу.

   Я почала вимальовувати на шкірі Ксара символи призову. Задіяла навіть частину його татуювань. Грудей не вистачило, тож перейшла на живіт. Потім сіла зверху, щоб завершити малюнок, і капнула кілька крапель своєї крові йому на губи.

   Світ перед очима вже починав розпливатися. Відкрила резерви майже повністю.

   — Ксаргот Драе'Ксір Урзаг! Наказую повернутися в це тіло негайно! — прокричала я.

   Одночасно вдарила долонями по його грудях і влила всю силу, що ще залишалася. Символи спалахнули яскравим синім світлом. На мить це навіть здивувало мене. Але часу розбиратися не було. Я нахилилася нижче й майже через поцілунок влила в нього ще частину своєї магії.

   Ксар різко вигнувся підо мною, ледь не скинувши на підлогу. Після цього розплющив очі. Кілька секунд дивився на мене так, ніби не розумів, де перебуває. Потім його погляд ковзнув по символах на грудях, по моїх закривавлених руках, по тому, як я сиділа на ньому. І раптом міцно схопив мене за стегна.

   — Я тепер зобов'язаний на тобі одружитися, — прохрипів він майже мені в губи.

   — Що?!

   — У моєму клані після такого вже весілля призначають.

   — Я тебе з того світу витягувала!

   — Я розумію.

   — І взагалі ти був непритомний!

   — Це нічого не змінює.

   Поплескала його долонями по грудях і сповзла набік, втомлено влягшись поруч.

   — Давай цю проблему вирішуватимеш без мене.

   — На жаль, без тебе вона не вирішується.

   — Краще поясни, яких демонів тебе сюди принесло?

   — Я відчув, що небезпека минула, і просто збирався витягнути тебе з кола.

   — Це частково був мій захист. Я спеціально підсилила його, бо була впевнена, що вас із Хештаром поруч не буде.

   Навіть зараз було сюрреалістично лежати серед уламків ритуалу й спокійно розмовляти, поки над головою пролітали залишки демонічних сутностей. Коли навколо остаточно стихло, Ксар першим підвівся на ноги й простягнув мені руку.

   — Вибач, що поліз.

   Я простягнула свою у відповідь, але одразу зрозуміла, що підвестися самостійно не зможу. Сил не залишилося. Ні магічних. Ні звичайних. Ксар помітив це й без зайвих слів підхопив мене на руки.

   — Ну точно одружуся, — повідомив він із таким виглядом, ніби остаточно все вирішив.

   — Не знущайся, — пробурмотіла я. — Я поки що не збираюся заміж.

   — Як вона? — запитав Сорінар, підходячи ближче.

   Торкнувся мого лоба, уважно вдивляючись в обличчя.

   — Здається, занадто багато сили в мене влила, — відповів замість мене Ксар. — Навіть старі шрами загоїлися.

   Після цього він кудись поніс мене. А я просто заплющила очі, відчуваючи неймовірну втому.

   Прокинулася глибокої ночі. Поруч із ліжком сидів Лір, а Лорі спала в кріслі, навіть не діставшись до свого ліжка.

   — Я що, добу проспала? — тихенько, хрипким голосом запитала я.

   — Так, — так само тихо відповів демон. — Лорі взагалі від тебе не відходила.

   — Як там мої справи? — підвелася з ліжка, відчуваючи легку слабкість і звірячий голод.

   — Скажімо так, ти несвідомо відкидала будь-яку допомогу. І Сорінар, і Фаеріс намагалися влити тобі сили. А от зілля відьми ти поглинала, наче суха земля воду. Вона тільки й встигала готувати нові порції.

   — І яким саме чином вони намагалися вливати сили? — з цікавістю запитала я.

   Цікаво. У випадку з Азраелем йому вдалося без проблем перехопити потік і повернути його назад у мій бік. Хоча я була впевнена, що він не встоїть перед тим, що я йому запропонувала.

   — Через кров і майже поцілунок, — відповів Лір із хитрою посмішкою, допомагаючи мені вдягнути халат.

   Запитати про той «майже поцілунок» язик не повернувся. Щоки миттєво обдало жаром, а саме в цей момент почала прокидатися Лорі.

   — О, наша красуня нарешті прокинулася! — підскочила вона з крісла й міцно мене обійняла. — Тут уже ціла черга вишикувалася, щоб тебе поцілувати, але дуже швидко всі зрозуміли, що це не варіант.

   — Я їсти хочу, — весело повідомила я.

   — Я вже зв'язався з Луміелем. Він зараз організує тобі пізню вечерю, — втомлено відповів Лір.

   — Дякую. Іди вже відпочивай.

   Демон кивнув і зник.

   Саме в цей момент у двері постукали. Лорі швидко відчинила. На порозі стояла подавальниця з накритою тацею, а поруч із нею — Луміель. Дівчина швидко розклала все на столику й одразу пішла.

   — Як ти себе почуваєш? — магістр підійшов ближче й обережно торкнувся мого лоба, уважно заглядаючи в очі.

   — А ви мене не цілували? — запитала я, спостерігаючи за його реакцією.

   Луміель лише спокійно посміхнувся, прибрав руку й попрямував до столика.

   — Я занадто багато сил витратив на підтримку ілюзії. Тож у спробі передати тобі свою магію не було жодної потреби.

   — Зрозуміла, — відповіла я й рушила слідом.

   — А от Фаеріс від тебе майже не відходив, — мовила Лорі, підсуваючи крісло до столика. — Мені взагалі здалося, що в нього на тебе якісь плани. Навіть коли Сорінар влив у тебе свою кров і ти ніби почала її сприймати, Фаеріс попросив свого учня більше так не робити.

   Я поглянула на Луміеля. Той відвів очі й лише уважно слухав.

   — Поясніть, будь ласка, що означає неможливість вижити після смерті своєї єдиної?

   Магістр завмер і нарешті поглянув мені в очі. Здавалося, він вагається, чи варто взагалі відповідати.

   — Ми можемо жити, одружуватися й навіть народжувати дітей. У таких сім'ях зазвичай є взаєморозуміння, повага, вигода. Але немає справжніх почуттів. Коли ж з'являється та, що є твоєю єдиною, світ перевертається. Ти перестаєш бачити будь-кого іншого. Саме тому ми не поспішаємо зв'язувати себе сімейними клятвами. А якщо така пара втрачає одне одного... тоді починається найгірше. Більшість із нас просто не здатна жити далі так, ніби нічого не сталося.