20.3

   Хитнула головою і взяла один. Перекус теж був непоганим способом відновити сили.

   — Не переймайся. Якщо до вечора нічого не вийде, на ранок прибудуть демонологи, і нехай уже вони цим займаються. Ти й так зробила більше, ніж від тебе можна було вимагати. Особливо враховуючи, що справа виявилася значно вищого рівня.

   Я з цікавістю поглянула на нього.

   — От намагаюся зрозуміти. Зарозумілість ельфів — це вигадка чи спосіб відлякувати надто настирливих співрозмовників?

   Луміель щиро розсміявся. Я навіть сама мимоволі посміхнулася. Такої реакції точно не очікувала.

   — До речі, не розумію, чому мені не можна було заглядати у твої записи. Там же все одно все зашифровано.

   Я миттєво захлопнула записники й обурено поглянула на магістра. Той лише посміхнувся ще ширше. Після чого спокійно підвівся зі свого місця і повернувся до крісла, ніби нічого не сталося.

   Після короткого відпочинку справи пішли значно краще. Я повністю змінила тактику пошуку.

   Якщо до цього перевіряла існуючі та відроджені доми й клани, то тепер взялася за тих, хто залишився останнім у своєму роді. Майже вимерлі роди, знищені або зниклі з різних причин.

   Війни й будь-які суперечки серед демонів — звична справа. Але навіть вони не підтримують, коли вищий демон, уже маючи свідомість і сформовані родові зв'язки, піддається первинним слабкостям. Таких проклинають на повне знищення.

   Щоправда, для цього потрібна згода всіх вищих домів. А домогтися такого майже неможливо. Завжди залишається лазівка для відродження. Як, наприклад, сталося з "моїм родом". Хоча там не обійшлося без відьом.

   — Ліре, перенеси, будь ласка, чорний гримуар.

   — Ти впевнена, що він тобі потрібен? — миттєво з'явився занепокоєний демон.

   Після цих слів навіть Луміель помітно напружився.

   — Так, впевнена. А це можеш забрати.

   Я швидко склала цінні записи в окрему теку, наклала захисне закляття й знищила чорнетки, які використовувала для пошуку потрібного імені.

   Лір зник разом із записами. Магістр одразу підійшов ближче.

   — Що ти задумала?

   Я підвела на нього погляд, ледве стримуючи піднесення. Вперше за весь день з'явилося відчуття, що я рухаюся правильним шляхом.

   — Чому ви всі так напружилися? Викликати нікого не збираюся. Просто дещо перевірю. Ви ж мене захистите, якщо що?

   — Саме тому я тут і залишився. Але мені не подобається твій настрій.

   — Поясніть. — я навіть зробила ображене обличчя.

   І справді не розуміла. Коли з'являється шанс вирішити проблему, важко не радіти. Луміель схрестив руки на грудях і кілька секунд уважно мене розглядав, ніби бачив уперше.

   — У мене відчуття, що ти задумала небезпечну витівку.

   Я лише знизала плечима. Саме в цей момент повернувся Лір. У його руках лежала товста книга в чорній палітурці. Темна, майже матова шкіра була вкрита символами, від одного погляду на які ставало не по собі. Здавалося, вони ворушаться на межі зору й не бажають, щоб на них дивилися надто довго.

   Демон обережно поклав гримуар на стіл і відразу зник.

   — Твоєму демонові це теж не подобається? — задумливо запитав Луміель.

   — Ці гримуари захищені насамперед від демонів. — відповіла я, проводячи пальцями по обкладинці. — Самі розумієте, маючи такі знання, вони без особливих труднощів змогли б підкорити будь-кого.

   — А маги не змогли б?

   — Магам для цього ще й сил може не вистачити.

   Коли я занурилася у вивчення дещо іншої інформації, магістр відійшов на своє звичне місце. Здається, він розумів, чим я сьогодні займатимуся, тому вночі витратив менше сил, ніж усі інші. Адже контролювати студентку, яка може викликати будь-кого, — небезпека найвищого рівня.

   У двері тихенько постукали, і, не дочекавшись відповіді, до кімнати зазирнула Лорі.

   — Ну що? Є результат? — запитала вона, помітивши мою втому. — І тобі я принесла зілля для відновлення.

  — А мені? — з якоюсь надією запитав Луміель, хоча ні на що особливо не сподівався.

   — Було бажання трохи повередувати, але ви поводилися гідно. Через це і вам принесла.

   Простягнула кожному по пляшечці зі сріблястою рідиною.

   — А вередувала, я так розумію, ти лише з Фаерісом. — посміхнулася я й одним ковтком випила вміст пляшечки.

   Зілля виявилося приємним на смак, а його дія відчувалася миттєво.

   — Я врахувала особливості кожної раси, — гордо мовила вона.

   — Я тебе обожнюю, — з неймовірним полегшенням видихнула я.

   — Щоправда, з Фаерісом я трохи помилилася, — хитро усміхнулася відьма. — Але він не зізнається.

   — Не зрозуміла.

   — Це ти дарма, — невдоволено хитнув головою магістр. — Він зараз старший у нашій команді.

   — Пів години відчуватиме збудження. Що в цьому поганого?

   Луміель лише прикрив очі рукою й тихо розсміявся.

   — Який же я передбачливий, що не встиг вас чимось образити.

   — Я не проти невеличкої помсти, але не в місті, де на жінок і так впливає ця сила, — засміялася я.

   — Не хвилюйся, він скоро прийде сюди. У місто точно не піде в такому стані. Тим паче, зараз усі пересуваються парами. Древалґ, наприклад, відпочивав у нашій кімнаті, щоб не залишати мене саму. Ще й додатковий захист наклав.

   — А де він зараз? — запитав Луміель.

   — Пішов замовити обід.

   — Сподіваюся, ви будете чемними. Піду з ним поговорю.

   Щойно магістр вийшов, відьма одразу опинилася поруч і зазирнула в гримуар.

   — Нічого собі. Мій набагато менший. То що, щось з'ясувала?

   — Так. І твоє завдання сьогодні вночі — тримати демонів якомога далі від мене. Особливо Ксара. Він буде більш вразливим до цього ритуалу.

   — Я тебе почула. Зроблю все можливе.

  — Студентко Зе́фар, що ви собі дозволяєте?! — долинуло від дверей роздратоване гарчання Фаеріса.

   Ми навіть синхронно підскочили, але я миттєво прикрила гримуар.