18.2

   Обережно торкнувся рукою моєї спини. По тілу миттєво пробігли мурашки, а всередині розлилося дивне тепле відчуття. Я не дозволила собі замислюватися над цим надто довго. Вплив ще ніхто не скасовував.

   Ми повернулися до кімнат разом. Біля дверей Сорінар на мить завагався, а тоді легко торкнувся губами моєї щоки й одразу відступив.

   — На добраніч, — тихо сказала я.

   Він лише кивнув і швидко рушив до себе, ніби тікаючи від власної сміливості.

   Зайшовши до кімнати, я навіть сіпнулася, ледь не врізавшись у Лорі, яка стояла просто біля дверей.

   — Ну що? Про що говорили? Кого обереш? Чого мовчиш?

   — Ти заспокоїшся? — розсміялася я, прямуючи до свого ліжка. — Нікого я не обираю. Він просто вибачився, і все.

   — У сенсі — все? — попрямувала слідом відьма й жалібно додала: — А як же стосунки? Чи хоча б поцілунок?

   — Тобі все й одразу. І взагалі, він поцілував мене в щоку, — відповіла я, вмощуючись під ковдрою.

   — Як мило... — протягнула Лорі, теж лягаючи на своє ліжко.

   — Ти краще поясни, як довго збираєшся ходити навколо Хештара? — хитро примружилася я.

   — Доти, доки він думатиме тільки про мене. Тоді й піду в наступ.

   — Ти ж хотіла використати його як інкуба. А тепер виходить, що сама до нього прив'язуєшся? — здивовано запитала я.

   Лорі лише закусила нижню губу й відвернулася до стіни, явно натякаючи, що збирається спати.

   — Зачекай, так нечесно. Ти випитуєш про мої стосунки, а сама приховуєш свої почуття, — невдоволено прошепотіла я.

   — Вибач. Мені треба самій у всьому розібратися. А ще краще — поговорити з мамою. Бо це якось... неправильно. Не знаю, як пояснити, — тихо відповіла вона.

   Я здивовано завмерла. Такої невпевненості від Лорі я точно не очікувала. Кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю. Потім зітхнула, схопила подушку з ковдрою і перейшла до ліжка відьми.

   — Посунься.

   Лорі мовчки відсунулася ближче до стіни. Я вляглася поруч, обійняла її й почала легенько гладити по волоссю, заспокоюючи.

   Дуже скоро її дихання стало рівним і спокійним. Та й сама я непомітно заснула.

   Дивно. Колись до мене так само прибігали сестри за порцією тепла й ласки. А тепер щось подібне відбувалося між нами з Лорі.

   Наступний тиждень минув напрочуд спокійно. «Знаючих» у місті прибувало дедалі більше. Вони перевіряли підозрюваних, спілкувалися з мешканцями, спостерігали за тими, хто міг уже не до кінця належати собі. Виявилося, що ритуал здатен прижитися далеко не в кожному. Одні люди ставали ідеальними носіями, інших він відторгав майже одразу.

   Наша команда тим часом продовжувала пошуки того, хто стояв за всім цим. Дарки приносили нові спостереження, Лорі перебирала десятки відьомських теорій, а магістр із хлопцями майже щодня будували нові схеми й перевіряли старі.

   Усі чекали на прибуття магістра вищої магії Таелора Фаеріса. Особливо Сорінар.

   Спочатку я не звертала уваги. Думала, просто хвилюється через розслідування. Але з кожним днем ставало дедалі помітніше, що справа не тільки в роботі. Він почав менше жартувати, часто замовкав посеред розмови, а іноді годинами сидів над документами, майже не помічаючи, що відбувається навколо.

   Одного разу я торкнулася його плеча, збираючись покликати на вечерю. І завмерла. Навіть крізь захист відчула, наскільки він виснажений.

   — Сорінаре? — тихо покликала я.

   Він здригнувся, ніби тільки зараз помітив мене.

   — Все добре.

   — Брешеш.

   Хлопець лише важко видихнув. Взяла його за руку й потягла за собою.

   — Тейро...

   — Мовчи й іди.

   На диво, сперечатися він не став. Ми знайшли затишний куточок у старій частині заїжджого двору, де майже ніхто не бував. Лише вузьке вікно, м'яке світло та тиша. Сорінар сперся плечем об стіну й уважно подивився на мене.

   — І що тепер?

   — Тепер перестань удавати, що все контролюєш.

   Він тихо розсміявся.

   — Це настільки помітно?

   — Для мене — так.

   Підняла руку й торкнулася його скроні. Відчула напругу, тривогу, втому. І ще щось дивне, що він старанно приховував навіть від самого себе. Обережно підсилила його власну магію, дозволяючи їй стабілізуватися. Сорінар прикрив очі.

А коли я потяглася ближче, концентруючись на заклинанні, він раптом перестав дихати. Я ледь не розсміялася. Відсторонилася і задоволено посміхнулася.

   — Ну ось. Уже краще.

   Його погляд мимоволі ковзнув до моїх губ.

   — Чого так нервуєш? — запитала я. — Проти твоєї волі я нічого робити не збираюся.

   Нахилила голову набік і вже хотіла піти. Та Сорінар несподівано притримав мене за руку. Іншою рукою обережно торкнувся талії. Наче сам не був до кінця впевнений, чи має право.

   — Не те щоб проти моєї волі, — відповів він із легкою усмішкою. — Просто мені здавалося, що ініціативу тут маю проявляти я. А останнім часом занадто заглибився в справу.

   Підняла на нього погляд. І раптом зрозуміла, що дражнити його зовсім не хочеться. Дивно. Ще кілька місяців тому я б точно скористалася такою можливістю.

   — У такому разі поговоримо про це вже в академії, — відповіла тихіше, ніж збиралася.

   Посміхнувся, так щиро, що я поспішила відвернутися. Взагалі останнім часом між нами все стало якимось... теплим. Ми часто працювали поруч. Звикли радитися одне з одним. Помічали втому чи поганий настрій ще до того, як про це говорили вголос. Навіть Лорі одного разу не витримала й заявила, що ми поводимося так, ніби вже зустрічаємося. Просто чомусь вирішили приховати це від самих себе.

   Наприкінці тижня прибули магістри Фаеріс і Древалґ. І вперше я побачила магістра вищої магії. Втілення контролю, бездоганного порядку й холодної досконалості.

   Фаеріс виявився чистокровним ельфом із довгим світлим волоссям, зібраним у високий хвіст, і срібними очима, які ніби дивилися крізь людей, а не на них. Високий, тендітний на вигляд, але в кожному русі відчувалася впевненість. Не показна — абсолютна. Така, що межує зі зверхністю. Поруч із ним Древалґ здавався його повною протилежністю.