18.1

   Увечері всі зібралися в таверні на першому поверсі. Лорі неймовірно зраділа солодощам, які я їй принесла. Вона поділилася ними з усіма, але потроху. Більшу частину все ж залишила, розраховуючи на нас обох.

   Хлопці розповіли, де сьогодні ходили, і відзвітували, що теж порозкидали камінці. Тож тепер майже все місто було у нас як на долоні.

   Коли ми зібралися в кімнаті для нарад, до нас зайшов чоловік у вбранні торговця. Але щойно він скинув капюшон, зникла й маска. Перед нами стояв чистокровний ельф із чорним волоссям і очима кольору бірюзи.

   Ми з Лорі на мить втратили контроль. Але його холодний погляд миттєво повернув нас до реальності.

   — Сьогодні в місті вже десяток наших потроху працює. Спостерігатимемо всю ніч. Якщо ваші підозри підтвердяться, завтра прибуде лорд Фаеріс зі своїм загоном.

   — А він тут до чого? — несподівано запитав Луміель. — Вища магія тут ні до чого. Це стосується призовів.

   Ельф, який навіть не вважав за потрібне представитися, злегка знизав плечима, але після короткої паузи відповів:

   — Його цікавить, яким чином це розповсюджується.

   Луміель кивнув і почав розкладати на столі мапу міста. Потім вималював поверх неї кілька сигілів, провів рукою над полотном — і мапа ніби ожила.

   Будівлі засвітилися блакитним світлом. Зеленим кольором проступили перехожі, що досі снували містом. Червоним спалахнули осередки небезпеки, координати яких незнайомець одразу почав занотовувати. А чорним підсвітилися місця, де проходили ми.

— Не зрозуміла... У вас із магістром було побачення? — хитро запитала Лорі, помітивши наші образи біля чайної.

   Подивилася на неї з осудом.

   — Якщо ти не помітила, то я зараз витрачаю забагато енергії й дуже швидко втомлююся.

   — І на що ж це ти витрачаєш енергію? — здається, до відьмочки так і не дійшло, на що саме я натякала.

   — Лорі, я вже починаю ображатися. Нічого, що Лір увесь день був нашим зв'язківцем?

   Дівчина навіть зойкнула й одразу пересунулася ближче.

   — Вибач, будь ласка. Я так вчепилася у свою ідею про побачення, та ще й сприймаю Ліра як частину команди, що зовсім забула, скільки сил це потребує.

   Вона обійняла мене й легенько погладила по голові.

   — Дякую.

   Поклала голову їй на плече й відчула всередині дивне тепло. Після смерті батьків мене міг пожаліти лише Лір. Та й то дуже обережно, щоб не виникло зайвих почуттів чи хибного сприйняття з мого боку. Принаймні так він пояснив мені це згодом.

   Хлопці співчутливо поглянули в наш бік і повернулися до мапи, більше не звертаючи на нас уваги. Лише на губах Луміеля промайнула ледь помітна посмішка. Читає мене на раз-два-три.

   Після недовгих обговорень магістр вирішив відпустити дівчат до своєї кімнати, попередньо попросивши, щоб Лір особисто залишався поруч. Демон з'явився майже одразу й погодився, що це хороша ідея. Навколишні мають розуміти, що ми перебуваємо під захистом.

   У кімнаті ми швидко привели себе до ладу, перевдягнулися в сорочки, і я розповіла Лорі про проблему ельфів.

   — Це вже якийсь небезпечний рівень. Після повернення обов'язково розберемо Навіріса. — вона хитро поглянула на мене. — Як вважаєш, не буде опиратися?

   — Сподіваюся, що ні. Інакше доведеться застосувати силу. — з такою самою посмішкою відповіла я.

   — А якщо серйозно, то треба обов'язково з'ясувати, хто саме наклав прокляття. Тоді я хоча б матері зможу відправити запит. Вона точно через свої канали дізнається подробиці.

   У двері постукали. Ми одразу відчули, що це наші хлопці. Накинули халати, і Лорі відчинила.

   — Як ви тут? Нічого зайвого не відчуваєте? — запитав Хештар, із помітною цікавістю розглядаючи відьму.

   — А тобі сподобалася наша неадекватна поведінка? — грайливо посміхнулася Лорі.

   Поки інкуб із відьмою обмінювалися поглядами, Сорінар із Ксаром пройшли всередину.

   — Ти як? — запитав маг, підходячи ближче й обережно торкаючись мого плеча.

   — Таке відчуття, ніби ти мене боїшся. — я поглянула на нього з цікавістю.

   Він посміхнувся у відповідь, але руку прибрав.

   — Просто після вчорашнього переживаю за ваш стан.

   — На щастя, я перебував у схованці й не встиг повною мірою оцінити стан Лорі. — мовив Ксар, підходячи до столика з нашими записами.

   Зазирнув у них і скривився.

   — Для мене всі ці ваші формули — суцільна загадка.

   — Вас магістр прислав перевірити нас чи самі вирішили навідатися? — запитала я, складаючи записи до папок.

   — Він відправив нас спати, от ми й вирішили перевірити, як ви тут. — відповів Хештар, уже простягаючи руки до відьми.

   Лорі грайливо плеснула його по пальцях, ніби кажучи «не торкайся», різко розвернулася, так що волосся ледь не ковзнуло по обличчю інкуба, і попрямувала до ліжка.

   — А ми вже збиралися вкладатися спати.

   — Може, нам залишитися з вами? — запитав хлопець, роблячи крок у її бік.

   — Я впевнена, що Луміель не зрадіє такій легковажності. — відповіла я замість подруги, не відводячи погляду від Сорінара.

   — Ну тоді на добраніч. — підморгнув інкуб мені й відправив повітряний поцілунок Лорі.

   — Відпочивайте. Завтра вже не доведеться використовувати Ліра. Магістр сказав, що коли на вас більше немає впливу, можна повернутися до звичного зв'язку. — мовив Ксар, рушаючи до дверей. — Пішли в кості зіграємо?

   — Я не проти. Все одно спати не хочеться. — відповів Хештар, і вони вийшли.

   — Можна тебе на два слова? — несподівано запитав Сорінар.

   — А двох слів вистачить? — ніби між іншим поцікавилася Лорі.

   Хлопець кинув на відьму такий погляд, що менш смілива людина вже давно б замовкла. Але Лорі подібні дрібниці ніколи не хвилювали.

Я тільки посміхнулася й вийшла разом із ним у коридор.

   Ми трохи пройшлися й опинилися в затишній загальній залі з величезним вікном майже на всю стіну. За склом мерехтіло нічне місто, розсипаючи різнокольорові вогники серед темряви. Було вже пізно, тому тут нікого не залишилося. Крісла й диванчики стояли порожні. Сідати мені зовсім не хотілося. Я підійшла ближче до вікна, із захопленням розглядаючи краєвид.