17.3

   Вирішили «прогулятися» містом парами. Я опинилася з Луміелем, Лорі — з Ксаром, а Сорінар — із Хештаром. Звісно, мені хотілося б піти з Лорі, але магістр навідріз відмовився залишати нас удвох. Чомусь йому здавалося, що разом ми небезпечніші.

   Ідучи містом, я уважно спостерігала за мешканцями. І чим далі ми відходили від нашого елітного заїжджого двору, тим легше ставало дихати. Вплив поступово слабшав, поки не зник зовсім.

   — Лір, запитай, будь ласка, у Лорі, як вона себе почуває, — попросила я.

   — Цікаві у вас усе ж відносини. Вперше таке бачу. Ти йому не наказуєш. — спокійно мовив магістр, періодично скидаючи на землю сірі непримітні камінчики.

   — Наказую. Коли небезпечно. — відповіла я, прислухаючись до відповіді демона.

   — Що сказав?

   — Лорі теж почувається добре. А що ви робите?

   — Готую мапу на вечір.

   — Ой... Це буде об’ємна в реальному часі? — я різко розвернулася до ельфа, не приховуючи захоплення.

   — Так. — легко всміхнувся він. — Коли поза роботою спостерігаю за вами обома, здається, що переді мною просто легкі й веселі дівчата. Головне — не задумуватися про ваші здібності.

   — Я довгий час вважала свої здібності посередніми. — сумно відповіла я.

   — А ось це вже найцікавіше. — магістр поглянув серйозніше. — Чого Торілл тебе приховувала?

   — Тітонька теж не вбачала в мені нічого видатного. — легко відповіла я.

   — У які ж ігри вона грає?.. — задумливо промовив Луміель, уважно спостерігаючи за мною, хоча відповіді явно не очікував.

   Я лише знизала плечима й продовжила вдивлятися в навколишні вулиці.

   Якийсь час ми йшли мовчки. Хлопці через Ліра повідомили, що до них теж ніхто не заграє.

   — Давайте оберемо інший заїжджий двір? — зрештою запропонувала я.

   Поглянув на мене серйозно, ніби вагаючись. Така поведінка здивувала. А після його питання — ще й збентежила.

   — Які у тебе відносини з Навірісом?

   Зупинилася й спробувала зазирнути глибше, але захист у нього виявився неймовірним. Таке тільки силою пробивати. Невже в іншій частині міста вплив усе ж зачіпає чоловіків? Хоча за Луміелем не було помітно тієї неприродної зацікавленості.

   — Я маю на увазі… — продовжив він після короткої паузи. — Якщо ви достатньо близькі, він мав би тобі дещо сказати.

   Прокляття. Він натякає саме на це.

   — Кажіть прямо, будь ласка. — невпевнено мовила я.

   — Добре. — він рушив далі й жестом покликав мене слідом. — Навіріс натякнув, що ти знаєш про його… скажімо так, проблему. І що вона тебе насторожила.

   Поглянув на мене й важко видихнув.

   — Тобі щось не подобається в його проклятті.

   — Питання в іншому. Чому це раптом турбує вас? І я не впевнена, що маю обговорювати це саме з вами. — стримано відповіла я.

   — Добре. Я зрозумів. — спокійно кивнув магістр. — Тоді поговоримо про мене.

   Я завмерла й ошелешено втупилася в нього.

   — Тільки не кажіть, що у вас… те саме?

   — Ми з’ясували це не одразу. Але так. У більшості спадкоємців ельфійських князівств така сама проблема. — спокійно відповів він і рушив далі.

   — Зачекайте! — вигукнула я, так і не зрушивши з місця. — Мені треба сісти… і подумати.

   Луміель зупинився. Кілька секунд стояв до мене спиною, трохи схиливши голову, а потім усе ж повернувся, взяв мене під руку й повів до невеликої чайної. Скоріше за все, сюди зазвичай ходили парочки. Але я була занадто шокована, щоб думати про такі дрібниці. Та й магістру, здається, було абсолютно байдуже, який вигляд це має зі сторони.

   Посадив мене за віддалений столик, замовив чай і якісь солодощі, а тоді сів навпроти, одразу попередивши, щоб нас не турбували. Лише після кількох ковтків гарячого чаю я змогла трохи зібрати думки докупи й знову підняла на нього погляд.

   — Кому це вигідно?

   — Неочікуване питання. — Луміель поглянув уважніше.

   — А яке ще питання тут може виникнути? Ще кілька десятків років — і ви вовком витимете без своїх єдиних. Наскільки пам’ятаю, у демонів непогано виходить мати спадкоємців без ритуалів. Та й інші раси з цим прекрасно справляються. А от ви прив’язані до свого священного древа. І тільки з єдиною парою дитина вважається спадкоємцем. Хоча, якщо брати до уваги сім’ю Навіріса, то і ви здатні відділятися та відновлюватися поза лісами.

   Вимовила це й сама здивувалася, скільки всього насправді знаю про ельфів. Не дарма вчитель змушував мене вивчати історію інших рас, а не лише демонологію.

   — Те, на що наважилася княгиня Лореймер, — рідкість. Ми занадто залежні від своїх родів. — сумно відповів магістр.

   — Які відносини між ельфійськими землями та імперією?

   — Дуже тісні. — задумливо відповів Луміель.

   — І кого вони підтримають, коли доведеться обирати між власним майбутнім і зміцненням імперії?

   Магістр повільно звів на мене погляд.

   — Ти натякаєш… що хтось усе це спланував?

   — Я поки ні на що не натякаю. — допиваючи чай, спокійно відповіла я. — Ми з Лорі маємо провести один експеримент із Навірісом. У відьомських прокляттях вона значно вправніша за мене. А вже після цього будемо розбиратися далі.

   — Дехто з наших уже звертався до відьом. Безрезультатно.

   — Можливо, не до тих зверталися? — я підвелася зі свого місця, відчуваючи, як усередині наростає роздратування.

   Щось у всьому цьому мені дуже не подобалося. Мій дивний родовід. Проблеми ельфійських спадкоємців. Відьми. Давні роди. Імперія. Усе змішалося в один клубок. І як його розплутати — я поки що зовсім не розуміла.

   Магістр теж підвівся. Подавальниця помітила, що ми так і не торкнулися солодощів, тож швидко загорнула їх нам із собою.

   — Лорі зрадіє. — я спробувала сказати це весело, аби хоч трохи відволіктися від неприємних думок.

   — Пішли й справді знімемо кімнати в іншому заїжджому дворі. — поблажливо мовив Луміель.

   — І як ми це пояснимо голові міста? Він же обрав найкраще місце для таких «шанованих гостей». — саркастично запитала я.