16.3

   Довге темне волосся хвилями спадало на оголені плечі, а на губах грала лінива, майже хижа посмішка. Навіть голос, яким вона привіталася з сусіднім столиком, прозвучав м’яко й тягуче, ніби ненароком ковзнувши шкірою.

   Я мимоволі опустила погляд на себе.

Порівняно з цією красою, я ніби програвала за всіма параметрами. І справа навіть не в зовнішності. Вона виглядала так, ніби точно знала силу власного тіла, погляду, кожного руху. А я поруч із нею раптом відчула себе надто стриманою, надто невпевненою… майже дівчиськом.

   І що найгірше — це помітила не лише я. Підняла очі — а Сорінар і не думав відводити від мене погляду.

   — Не сподобалася? — ледь помітно кивнула я в бік красуні.

   — Не в моєму смаку, — спокійно відповів він.

   Я тихенько хмикнула.

   — Не переживай. Якщо це провокація, то і на твій смак когось підберуть.

   Сорінар лише злегка примружився, ніби хотів щось відповісти, але не встиг.

   — Привіт, красунчики. Що будете замовляти? — тягуче промовила дівчина, підходячи до нашого столу.

   І, звісно ж, зупинилася найближче саме до Хештара.

   Вона нахилилася трохи сильніше, ніж того вимагала необхідність записати замовлення, через що декольте стало ще небезпечніше для чужої психіки. Інкуб важко видихнув і ще нижче опустив погляд. Помітила, як сіпнулася Лорі поруч зі мною.

   — Ой, а тут у нас ще й дівчатка є. — Посмішка подавальниці стала ширшою. — Я вас одразу й не помітила.

   — Це взаємно, — солодко відповіла відьма.

   Ксар раптом закашлявся, намагаючись приховати сміх. Навіть на губах Луміеля промайнула тінь посмішки.

   А от Хештар, здається, подумки вже благав усіх темних богів, аби ця жінка відійшла від нього хоча б на крок.

   — Ваш фірмовий обід, будь ласка. Шість порцій, — стримано замовив магістр.

   Жінка повільно окинула нас поглядом, особливо затримавшись на мені й Лорі.

   — Ви впевнені, що дівчаткам теж потрібно їсти? Вам хіба не треба слідкувати за фігурою? Хоча… — її губи насмішкувато сіпнулися, — там уже й слідкувати особливо нема за чим.

   Проходячи повз, вона ніби випадково торкнулася плеча Хештара, а пальцями повільно провела вздовж його спини. Я простежила за реакцією Лорі. В очах відьми миттєво спалахнуло щось небезпечне.

   Дочекалася, поки красуня відійде подалі, і тільки після цього задумливо промовила:

   — Здається, доведеться всіх вас запрошувати до моєї схованки.

   — І наскільки ж ти її вже розширила? — запитав Луміель, спостерігаючи за ще кількома подавальницями, які надто вже мило йому посміхалися. — Ти мала рацію. Тут і справді знайдеться на будь-який смак…

   Він перевів погляд на мене й раптом ніби згадав, що сидить не з друзями, а зі своїми студентами.

   Я ж повернулася до Ксара.

   — Ксаре, ти можеш зазирнути вглиб душі цих дівчат своїм демонічним зором? Бо Хештара ми вже втратили, а я тільки в теорії знаю, як це робиться. Рівня поки не вистачає.

   Після мого прохання очі Ксара спалахнули глибокою чорнотою — ніби хижі зорі в непроглядній темряві.

   — Я теж так умію. Чого мене не просиш? — ображено запитав Сорінар.

   Я лише коротко глянула на нього.

   — Ми з тобою пізніше про все поговоримо.

   І відразу відвела погляд, звернувши увагу на Лорі. Відьма дивилася на інкуба так, ніби взагалі забула, як дихати. Помітивши мою увагу, демонстративно відвернулася.

   — То от які жінки тобі подобаються…

   Хештар обурено відкрив рота, але відповісти не встиг — його перебив Ксар.

   — Усі дівчата тут під впливом. І навіть не намагаються чинити опір. Виконують будь-яку забаганку хазяїна. І десь дуже глибоко їм це не подобається, але…

   — Все одно доведеться викликати сюди Навіріса. Ото він зрадіє… — протягнув магістр.

   Подавальниця повернулася з тацями й почала розставляти страви. Особливо старалася поруч із хлопцями. Нам із Лорі хоча б не кинула тарілки на підлогу — і на тому дякуємо.

   Щойно вона відійшла, я нагадала Лорі про її обов’язки, бо, здається, дівчина встигла надто образитися.

   Відьма швидко перевірила їжу на зілля. Усе виявилося чистим і навіть напрочуд свіжим.

Після цього ми нарешті взялися до їжі, занурившись у напружену тишу.

   Після обіду ми розділилися на дві групи. Лорі, Луміель і Сорінар залишилися в нашій кімнаті, а ми з Ксаром і Хештаром перемістилися до моєї схованки.

   Я здивовано озирнулася навколо. Це була радше печера з нішами в стінах різного розміру, закритими непробивним склом. За ним виднілися найрізноманітніші дрібні істоти — демонічні й не тільки. Навіть дарки.

   А тепер тут ще й з’явився облаштований куток: письмовий стіл, клітка з уцілілими, але помітно ослабленими істотами, і два ліжка поруч. Хлопці теж із цікавістю почали оглядати печеру. Я розвернулася до Ліра.

   — Нічого собі ти тут уже облаштував.

   — Дякую. Але з огляду на ситуацію зовні, доведеться організувати місця і для хлопців.

   — Кинь на підлогу матраци для всіх. Так буде менше витрат моїх ресурсів.

   — Зрозумів. Максимально спростити.

   Кивнула у відповідь і попрямувала до демонів, які безцеремонно вирішили перевірити межі моїх можливостей.

   — У нас у всіх є схованки, але не настільки розвинуті, — мовив Хештар, підходячи ближче до світлих спалахів.

   — По-перше, ви вже майже біля межі, і я б не хотіла, щоб ви її перетинали. А по-друге, батько особисто займався моїм розвитком у цьому напрямку. Тому вона така стабільна.

   — Скажи чесно, у тебе взагалі було дитинство? — запитав Ксар, відтягуючи інкуба від межі. — Моє вважається суворим, але в мене хоча б були друзі й нормальний відпочинок. А в тебе таке враження, ніби окрім саморозвитку взагалі нікого не існувало.

   Я задумливо поглянула на них. Хлопці пішли до письмового столу, а я так і залишилася стояти на місці.

   — Щось не так? — тихо запитав Лір, підійшовши ближче.