13.2

   Я прикрила очі, намагаючись хоч якось розкласти все по поличках і при цьому не втратити залишки здорового глузду. Хоча, якщо чесно, він уже давно махнув мені рукою й пішов у невідомому напрямку.

   — Досить про це, — Лорі підійшла зі спини й обійняла мене. — Краще розкажи, які у тебе сьогодні плани щодо Сорінара.

   Усе занепокоєння миттєво вилетіло з голови, а на губах сама собою з’явилася усмішка.

   — Якщо чесно, я сама ще не розумію, як до цього ставитися.

   — Головне — не чекай від нього першого кроку, — пожвавішала Рейв. — Як на мене, він занадто зосереджений на навчанні й настільки ігнорує власні почуття, ніби вони домашнє завдання, яке можна здати пізніше. Хоча очей із тебе не зводить.

   — Я вже чекаю моменту, коли вони побачать нас у цих сукнях, — радісно мовила Лорі, розглядаючи себе у дзеркалі.

   — А ти, я дивлюся, серйозно взялася за Хештара, — розсміялася я.

   — Хай тільки спробує відмовити мені в моїх спробах його привабити.

   Ми голосно розсміялися, навіть не намагаючись стримуватися.

   — А я вирішила взятися за Бранвіра, — раптом заявила Рейв. — Через твою стриманість я взагалі перестала боятися, що можу ним перенасититися. Навпаки, таке відчуття, ніби тепер зосередилася саме на ньому.

   — Це добре, якщо ми й справді допомагаємо одна одній відкривати щось нове в собі.

   Так, не поспішаючи, ми просиділи аж до вечора. Рейв обрала яскраво-червону сукню з глибоким декольте та розрізом, який, на мій погляд, був уже небезпечно близьким до державного перевороту. Але виглядала вона настільки гармонійно й упевнено, що в мене навіть думки не виникло якось це коментувати.

   Ми втрьох через перехід опинилися просто в коридорі біля головного залу. Виявилося, магістр Древалґ особисто дозволив Рейв відкривати портал у це місце й тепер чекав на нас тут. Щоправда, увагу його привертала зовсім не наша компанія, а одна-єдина демонеса, від якої він, здається, не міг відірвати погляду.

   Я одразу відчула хвилю емоцій, що прокотилася від Рейв.

   — Попереджаю, я контролюватиму твою стриманість, — із легкою усмішкою прошепотіла я.

   Демонеса ледь примружилася, поглянувши мені за спину, і кутики її губ повільно піднялися.

   — Краще свою втримай. Хоча тебе я контролювати не збираюся… — у голосі з’явилися хитрі нотки. — Можливо, навіть навпаки, трохи підштовхну до цікавішого розвитку подій.

   Вона першою рушила до входу в зал, і я машинально обернулася слідом. На порозі стояли наші хлопці. І в ту ж мить мені стало ніяково.

   Таких поглядів на собі я ще ніколи не ловила. Захоплених. Приголомшених. Надто уважних.

Ксар першим отямився й тихо свиснув.

   — Ви неймовірні, — щиро мовив він, не приховуючи захоплення. — Доведеться весь вечір відганяти від вас охочих познайомитися.

   — Ого. Ти навіть на компліменти спроможний, — засміялася Лорі, навмисно спостерігаючи за реакцією Хештара.

   Той лише похитав головою, але погляд від неї так і не відвів. Сорінар підійшов до мене повільно, ніби даючи час звикнути до його присутності. Обережно взяв за руку й легко торкнувся губами пальців. Від цього жесту серце зрадницьки здригнулося.

   Після він повів мене до зали, тримаючи поруч із собою так природно, ніби це давно стало звичкою. Лише одна деталь не давала мені спокою — погляд магістра Древалґа. Напружений. Занадто уважний. Наче він помітив щось, чого не бачили інші.

   — Спершу заявляємо про себе як про команду, — достатньо голосно мовив Сорінар, щоб Лорі з Хештаром навіть не подумали непомітно зникнути кудись убік. — А вже потім відпочиваємо.

   Ксар швидко наздогнав нас і пішов поруч.

   Щойно ми увійшли до зали, мене на мить засліпило розмаїття кольорів і світла. Високі кришталеві люстри відкидали на мармурову підлогу золотаві відблиски, магічні вогні мерехтіли під стелею, а в повітрі змішувалися аромати дорогих парфумів, вина й чарівних квітів.

   Та попри всю цю пишність погляди присутніх раз по раз поверталися саме до нас із Лорі. І причина була очевидною.

   Побачити магічку й відьму в сукнях демонічного крою — майже неможливо. Наш одяг надто різко виділявся серед вишуканої, але стриманої аристократичної моди. Демонічний стиль не приховував. Навпаки — підкреслював силу, впевненість і природну привабливість.

   Аристократія ж звикла до іншого — до багатошарової вичурності, за якою так зручно ховати справжні емоції, бажання й навіть власну сутність.

   Ще здалеку помітила окремий куток для особливо «шанованих» гостей. Усе виглядало так, ніби там облаштували маленьку сцену з підвищенням, куди простим смертним вхід суворо заборонений. Навколо постійно метушилися помічники, хтось комусь щось нашіптував, уклонявся, передавав папери й робив вигляд, що саме зараз вирішується доля світу. Час від часу над окремими групами спалахували захисні куполи для приватних розмов. Красиво, звісно. Навіть ефектно.

   Мене це дратувало. Серйозно, якщо вам так кортить продемонструвати всім навколо, що ви обговорюєте щось надзвичайно важливе саме з цим магом, то можна одразу повісити табличку: «Подивіться, які ми впливові». Ідіть уже в окремий кабінет і інтригуйте там, а не влаштовуйте театральну виставу посеред зали.

   Одразу помітила тітку. Вона солодко — ні, навіть приторно солодко — усміхнулася нам, ніби все життя тільки й мріяла про нашу появу. І це мене насторожило значно більше, ніж якби вона почала кривитися від мого вигляду.

   Дивно, але ні тобі стриманого невдоволеного погляду, ні чергового натяку, що «леді мають залишати простір для уяви», ні важкого зітхання через занадто відкритий виріз сукні. І це мене насторожувало.

   А от розлючений Азраель мене справді спантеличив. Він стояв із таким виглядом, ніби стримувався з останніх сил, аби когось тут не спопелити. І, судячи з погляду, цим «кимось» мала стати саме я. Дивно... Я чомусь очікувала іншої реакції....Стоп. А якої саме реакції я чекала? Ні. Навіть думати про це не хочу.