13.1

   В їдальні хлопці вже навіть замовили нам сніданок. З одного боку — приємно, коли про тебе піклуються. А з іншого — вони іноді забували, що ми не придворні леді, а цілком здатні подбати про себе самі.

   Рейв одразу побігла замовляти щось і собі. Лорі вмостилася поруч із Хештаром, і вони миттєво повернулися до своєї улюбленої гри у зваблення.

   Сорінар тим часом пересів ближче до мене.

   — Сьогодні відпочиваємо, а завтра після обіду вже вирушаємо на завдання.

   — Ти хоч знаєш подробиці?

   — Магістр Луміель сказав, що справа пов’язана із забороненими ритуалами та зникненням дітей, — достатньо тихо відповів маг, щоб за сусідніми столами нас не почули.

   — Це точно не стосується вищих демонів, — мовила Рейв, влаштовуючись між мною та Лорі.

   — Але нижчих ніхто не виключає, — втрутився Ксар, який після вчорашнього поводився помітно стриманіше.

   Я задумливо провела пальцем по чашці.

   — Якби справа була лише в ритуалах чи викликах, до нас, швидше за все, приставили б магістра Древалґа. А так… схоже на вторгнення.

   — Якби ж я могла піти з вами, — сумно протягнула Рейв.

   Я не звернула уваги на її слова й продовжила:

   — Нижчі тут ні до чого. Діти, як і цнота, зазвичай використовуються для проклятих демонів. Тих, що нібито живляться чистотою, аби хоч щось відчувати. Але ця теорія так і не була доведена, бо її підтримують переважно фанатики.

   — А ти багато знаєш про демонів, — нарешті поглянув на мене Ксаргот. — Поясни свої вчорашні слова.

   — Я вже сказала, що не збираюся використовувати твоє ім'я без потреби.

   За столом одразу стало тихо. Навіть Лорі відірвалася від сніданку, а Хештар перестав усміхатися. Усі уважно дивилися на мене.

   — Саме це мене й турбує, — стримано прогарчав демон. У його голосі не було бажання налякати — радше занепокоєння за самого себе. — Яка може бути причина наказувати мені?

   Я важко зітхнула.

   — Ми з Лорі розробляємо амулети для спільного зв'язку. Зараз вони насичуються нашою магією й поступово вбирають енергію. Якщо станеться щось небезпечне, єдиний спосіб швидко захистити тебе й Хештара — це призвати вас.

   Демон невдоволено скривився, але промовчав.

   Я перевела погляд на Сорінара.

   — Лорі постійно поруч зі мною. А єдиний, хто залишається без захисту, — це ти.

   За столом знову повисла тиша. Сорінар не відводив від мене погляду. На мить мені навіть здалося, що він розгубився. Наче не очікував почути саме це. Але емоція зникла так швидко, що я майже вирішила, ніби мені просто привиділося. Він лише ледь усміхнувся. Тепло. Майже невловимо. Потім простягнув руку й обережно торкнувся моєї долоні.

   — Тоді постараюся далеко від вас не відходити, щоб ви менше хвилювалися.

   Від простого дотику щоки миттєво обпалило жаром. Що зі мною взагалі відбувається останнім часом? Я ж просто пояснила ситуацію. Серце чомусь забилося швидше, а думки остаточно втратили будь-який порядок.

Краєм ока помітила, як Лорі мало не вдавилася чаєм, а Рейв дивиться на нас із таким виразом обличчя, ніби щойно побачила щось надзвичайно цікаве.

   — Ой, тільки не починайте, — пробурмотіла я собі під ніс.

   Рейв одразу штовхнула мене плечем і хитро всміхнулася.

   — Доїдай уже. Нам ще треба підготувати вас до вечірки.

   Я швидко забрала руку й демонстративно повернулася до сніданку. Щоправда, відчуття його дотику чомусь нікуди не поділося.

   Після повернення до кімнати, Рейв зачекала, поки ми зберемо всі необхідні дрібнички, а Лорі збігає до себе. Лише після цього вона перенесла нас до свого замку.

   — Я ще вчора попередила Бранвіра, що сьогодні знову вас заберу. І що все буде спокійно, — вона поглянула на мене. — Тож не переймайся через учорашнє. Сьогодні вдома нікого немає. Батьки у справах, а брат із твоєю тіткою з самого ранку.

   — Це добре, — відповіла я з полегшенням, лише тепер помітивши, наскільки була напруженою. Здається, ще трохи — і почала б шарахатися навіть від власної тіні.

   Завдяки тому, що більшість підготовки ми завершили ще вчора, сьогодні залишилися лише легкий макіяж і зачіски. Тож ніхто нікуди не поспішав, і ми спокійно теревенили про все підряд. У якийсь момент я все ж наважилася поставити питання Лорі як представниці відьомської спільноти.

   — Лорі, поясни мені дещо. Якщо моя мати була відьмою, то як так сталося, що вона жила собі в маєтку, ходила на бали й жодного разу навіть не згадала про прикордонні міста?

   Відьма замислилася, але ненадовго.

   — Не всі ж у нас видатні. Як я зрозуміла, твоя мати була магічно слабкою. А в відьомських містах таким складно виживати. Там поважають не походження, а силу. Якщо не можеш захистити себе, заробити магією чи бути корисною громаді, дуже швидко опиняєшся на узбіччі життя.

   Лорі сумно всміхнулася.

   — Конкуренція там така, що іноді хочеться когось красиво проклясти просто за погляд. А якщо врахувати, що в неї було ще дві молодші сестри, то, можливо, вона просто обміняла власну свободу на безтурботне життя для своєї сім'ї. Шлюб із впливовим магом міг дати їм захист, гроші й можливості, яких сама вона забезпечити не могла.

   — І тому батько так обожнював мене?

   — Думаю, так. Ти успадкувала його магію. Для старих родів це дуже важливо. А після тебе народилися ще дві доньки, які теж отримали сильний дар. Скоріш за все, він чудово розумів, що це означає для майбутнього його роду.

   — І як узагалі можна приховати приналежність крові? — цього разу я звернулася до Рейв. У таких речах вона явно знала більше.

   — Наскільки мені відомо, дитину потрібно зачати на ритуальному камені. Такі місця здатні змінювати або приховувати спадкові ознаки. Зазвичай подібне роблять, коли хочуть захистити дитину від ворогів, приховати заборонену кров або заплутати тих, хто шукає спадкоємців певного роду.

   Вона на мить замовкла.

   — Твій батько, наскільки я зрозуміла зі слів батька, наклав на вас усіх складну систему приховування. Офіційно ви належали до збіднілого й майже згаслого роду магів. Усі перевірки показували саме це. А справжня кров мала залишатися прихованою до певного моменту.