11.3

   — Здається, твоя подруга знайшла сенс життя, — тихо мовив Азраель.

   Я ледь усміхнулася.

   — Ні. Сенс життя вона знайде, якщо їй дозволять забрати половину вашого саду.

   Він засміявся. Неголосно, але вперше по-справжньому. І чомусь саме цей сміх збив мене з думок сильніше, ніж усі його погляди.

   Та вже за мить Азраель знову взяв себе в руки, повертаючи звичний спокійний вираз обличчя.

   — Команда — це добре. Значить, оцінили твої здібності.

   — Навіть Навіріс сказав, що збирається взяти нашу команду під своє крило.

   — Та ти знущаєшся?

   Я здивовано глянула на нього. Азраель прикрив очі й повільно видихнув.

   — Не звертай уваги. Просто цей ельф тебе так просто не відпустить. Ще й торгуватиметься за тебе.

   — Я пам’ятаю, що винна тобі. Старанно навчатимуся й підвищуватиму рівень до завершення твого контракту, — відповіла я, дивлячись йому просто в очі.

   І завмерла. У темному погляді ніби спалахнула пожежа. Дихати раптом стало важче, а в пам’яті зовсім невчасно зринув наш поцілунок. Це погано… Здається, контроль починає мене підводити. Хоча… стоп. Це не мої почуття. Це Рейв. Я миттєво заспокоїлася й вирівняла дихання.

   — Де Рейв?

   Азраель помітив зміни в моєму стані й теж напружився.

   — Бранвір прибув забрати своїх учениць. Скоріш за все, вона зараз із ним розмовляє.

   — Це, мабуть, погано… Хоча… можливо, і ні.

   — Якщо ти щось відчуваєш, то це дуже погано. Бо я її вб’ю, якщо вона знову вчинить із ним… те саме, що минулого разу.

   Він замовк лише на мить, а тоді жорстко додав:

   — Зупини її.

Я ледь не виконала його… наказ миттєво.

   — Ти наказуєш? — тихо перепитала я.

   Азраель різко видихнув.

— Ні. Вибач… Це прохання. Повір мені, він і так дуже страждав.

   Помітила в його очах справжнє занепокоєння й вирішила поки що повірити без зайвих запитань. Пояснення можна буде отримати пізніше.

   «Рейв, зупинись».

   Подумки наказала я.

   За мить демонесса вже стояла перед нами.

   — Чого ти? Я ж тобі не заважала, — обурено мовила вона.

   — Досить із ним гратися, — прогарчав Азраель.

   — І тобі теж я не заважала, — ображено насупилася Рейв. — Вечеря вже готова.

   Різко розвернулася й пішла вперед, нікого не чекаючи. Дорогою покликала Лорі, яка вже остаточно забула про все на світі, занурившись у ботаніку демонічного світу.

   — Дякую, — тихо прошепотів Азраель і теж рушив уперед.

   Подруга підхопила мене під руку й із хитрою посмішкою демонстративно не дивилася в мій бік. Кілька разів Азраель обертався до нас, але щоразу робив вигляд, ніби просто перевіряє, чи не відстали ми.

   Щойно ми зайшли до їдальні, всередині мене щось тривожно здригнулося, змушуючи насторожитися.

   — З тобою все гаразд? Ти зблідла, — занепокоїлася Лорі.

   — Не знаю… Чомусь з’явилося сильне бажання тікати світ за очі.

   Азраель, здається, почув мої слова, бо трохи сповільнив крок, дозволяючи нам його наздогнати.

   За столом уже сиділа Ксаріель, а поруч із нею — кремезний і величний чоловік. Він випромінював силу так природно, ніби саме повітря корилося його волі. Очі палали жаром, мов приховане полум’я, а чорне, як вугілля, волосся лише підсилювало загрозливий образ. У кожному русі відчувалася небезпечна впевненість хижака, який ніколи не сумнівається у власній перевазі.

   І попри всю ту силу й тиск, що виходили від нього, чоловік напрочуд легко й невимушено спілкувався з Древалґом. Поруч із магістром зручно вмостилася Рейв. Бідолаха навіть запнувся посеред розмови, коли демонесса опинилася біля нього.

   Стіл був круглим, і ми сіли майже навпроти господаря дому. Азраель допоміг сісти Лорі поруч із Рейв, потім відсунув стілець для мене й лише після цього зайняв місце поряд.

   — Давно я не бачив від тебе манер, — погрозливо мовив чоловік. — Діти мої, представте своїх гостей.

   Рейв одразу почала нас представляти, але щойно пролунало моє ім’я, погляд глави дому вп’явся в мене так, ніби він намагався зазирнути просто в душу.

   Усі миттєво відчули напругу, і за столом стало неприродно тихо.

   Під столом я непомітно почала дряпати символи на власній долоні. Це завжди мене заспокоювало.

   — Зіфраелю, може, досить лякати нашу гостю? — напрочуд холодно запитала Ксаріель.

   Голова дому миттєво схаменувся й навіть спробував усміхнутися, хоча мені той вираз більше нагадав оскал.

   — Вибачте. Ви мені декого нагадали.

   — Можливо, мою тітку Дамірану? — тихо мовила я.

   — Твоя тітка ніколи не з’являлася мені на очі. Хоча тепер зрозуміло чому.

   Ксаріель поклала руку поверх його долоні, і Зіфраель миттєво втратив до мене будь-який інтерес. Уся його увага одразу переключилася на дружину — так легко й природно, ніби решта світу перестала існувати.

   Якийсь час напруга ще трималася за столом, але поступово зійшла нанівець. Переважно говорила Рейв, а Древалґ повільно попивав вино, майже не зводячи з демонесси очей. Я помітила, що Зіфраель із прихованою цікавістю спостерігає за поведінкою доньки й магістра.

   Лорі тим часом розпитувала про рецепти страв, і Ксаріель із задоволенням їй відповідала.

   Я ж старанно намагалася підтримувати розмову, хоча пальці раз по раз торкалися пентаграми на долоні, яка вже чітко проявилася на шкірі. Достатньо лише краплі крові — і щось станеться. Що саме, я не знала.

   Ліра я сюди точно не проведу. Його знищать миттєво, і, якщо чесно, матимуть на це повне право. Чужий дім — чужі правила. А ось відкрити перехід до схованки на кілька секунд я ще могла. Щоправда, у такому випадку для всіх присутніх це виглядало б так, ніби я просто померла.

   Поринувши у власні думки, я не помітила, як Азраель узяв мене за руку й трохи стиснув долоню, ніби повертаючи до реальності й до розмови за столом.

   Цей жест не залишився непоміченим. Рейв одразу поглянула на нас із занепокоєнням.