10.3

   Вклалася у ліжко й спробувала заснути, але думки вперто поверталися до вечірки. Дивна, настирлива ідея крутилася в голові: якщо Рейв дозволено бути там, і тітка теж запрошена… чи означає це, що Азраель теж прийде?

   Стоп. Зупинись. Тобі це не потрібно. Ти перед ним у боргу — і крапка. Все, що має тебе хвилювати, — це підняти рівень і не влізти у довгострокове відпрацювання. Можливо… можна віддати йому силу за раз? Закрити борг і розірвати цей зв’язок. І з ним, і з усім, що тягнеться від нього до моєї сім’ї.

   Особливо якщо врахувати його дивні стосунки з Даміраною.

   Вейнарх — магістр факультету Контрактів і Призиву. Рівень, до якого мені ще рости і рости. За цей місяць ми з нею більше жодного разу не перетнулися. Тоді навіщо вона з’явилася? Вкинула ту інформацію про ненависть тітки до Дому Безликих… і просто зникла. Наче випробування. Перевірка на міцність. Щоб я що… сама полізла копатися в історії демонічних земель?

   Я ходжу колами і не лізу. Бо майже впевнена: доведеться ставити питання нижчим демонам цього Дому. А про таке дуже швидко дізнаються вищі. І тоді проблем стане значно більше.

   От тільки навіщо я думаю про це зараз? На ніч. Тихо загарчала від безсилля і різко сіла на ліжку. Сон зник остаточно. Чудово. І що тепер? Здається, заборони на нічні прогулянки немає. Я швидко перевдяглася у костюм для занять з бойовиками і вийшла в коридори академії. Нічна тиша тут була іншою — глибшою, майже живою. Десь лунали приглушені голоси і сміх студентів, але більшість уже розчинилися по своїх куточках.

   Дійшла до внутрішнього дворика і вмостилася біля фонтану — в найвіддаленішому місці. Обійняла коліна і завмерла, слухаючи рівний, заспокійливий шум води. Можливо, саме цього мені й не вистачало. Тиші.

   Не розумію, що зі мною відбувається. У навчанні все добре. Викладачі задоволені. Резерв жодного разу не падав до нуля. Магістр Луміель постійно тисне, перевіряє межі — і я витримую. Але всередині — ніби щось не так.

Наче я десь помилилася. І тепер просто чекаю, коли мене за це покарають. Ненавиджу це відчуття.

   — Я очікував побачити тебе тут на побаченні, а ти сидиш сама. Чи хлопець не прийшов?

   Я аж підскочила від несподіванки. Різко розвернулася до темної фігури — навіть голос не впізнала, хоча звертання на «ти» насторожувало. Небезпеки наче не відчувала… але символи на руках активувала миттєво.

   — Цікавий спосіб захисту, — повільно наближаючись, мовив незнайомець. — Ти ж знаєш, що так зазвичай захищаються демони з кланів?

   — Допустимо, знаю, — спокійно відповіла я, водночас додаючи подумки ще кілька символів — уже на знищення.

   Той, хто стояв переді мною, був дуже сильний. Я майже не сумнівалася: він витримає атаку. Але змушений буде відволіктися — і цього мені вистачить, щоб покликати на допомогу.

   Різкий рух. Я навіть не встигла вдихнути — інстинктивно скинула долоню, відправляючи закляття в незнайомця. Та він виявився занадто швидким. А може, використав ілюзію — я лише встигла помітити, як силует розмився… І в ту ж мить він уже стояв за моєю спиною. Тепла рука стиснула зап’ястя, яким я щойно атакувала.

   — Ти що, вбити мене вирішила? Це я, Навіріс, — прогарчав мені на вухо недоельф.

   — А якого біса лякаєш? — тихо відповіла я, пускаючи по шкірі хвилю холоду.

   Навіріс одразу відступив, відпускаючи мою руку.

   — Скажи чесно… з тобою щось сталося? — запитав він уже інакшим тоном. Занадто м’яким для нього. — Ти якась… надто недовірлива.

   Я ледь помітно здивувалася. Він це вловив — і майже миттєво закрився, сховавши емоції.

   — Ні. Зі мною нічого не сталося. Хоча… про деякі інциденти я чула. І навіть брала участь у покараннях.

   — Зрозумів, — коротко кивнув він і підійшов ближче. — Ти любиш тримати кордони. Це… правильно.

   На мить замовк, ніби зважуючи слова.

   — Хоча, зважаючи на контракт із суккубом… звучить дивно. Поясниш? Якщо це не секрет.

   Знизала плечима, задумливо глянувши на воду у фонтані.

   — Скоріше за все — азарт… і…

   — І?

   Трохи помовчала, підбираючи слова.

   — Мені стало цікаво, як це — не лише жити навчанням. А ще й відволікатися на… такі речі. На емоції. На пристрасть.

   — Дякую за відвертість, — здивовано мовив він.

   Я тихо хмикнула, спостерігаючи за світлячками.

   — Ти, мабуть, забув, що я знаю, з якого князівства твоя мати, — кинула я, глянувши на нього з легкою усмішкою. — І що ви добре бачите брехню… і недомовки.

   Він хитро поглянув на мене. Очі на мить спалахнули небезпечним червоним світлом.

Все ж таки гарний, гад.

   — Я спостерігав за тобою, — почав він, помітно стримуючись, щоб звучати серйозно.

   — Тільки за мною? Чи за іншими студентами теж? — спокійно глянула у відповідь.

   У його погляді миттєво з’явилася грайливість, а на губах — манлива посмішка.

   — Була думка сказати: «і не сподівайся». Але наша попередня розмова трохи збила настрій… — він ледь нахилив голову. — І так, я спостерігав не лише за тобою. За кількома командами. Але особливо — за вашою.

   — І які висновки? — піддалася моменту, дозволивши голосу стати трохи легшим.

   Тихо розсміявся, але мене це анітрохи не збентежило.

   — Все ж Рейвіра на тебе впливає, — відсміявшись, додав уже серйозніше. — Але й ти на неї — теж. За весь місяць жодного інциденту з її боку. Я був впевнений, що вона заважатиме мені.

   На мить замовк, примружившись.

   — Хоча… цікаво подивитися, що вона влаштує на вечірці.

   — Повернімося до команди, — не відводячи погляду, сказала я вже серйозніше.

   Кивнув, але водночас легко торкнувся моєї талії.

   — Я спостерігав за вами особливо прискіпливо. Навіть думав замінити вашу відьмочку… але вона приємно здивувала.

   Уважно слухала — і майже несвідомо торкнулася його руки. Навіріс різко сіпнувся.

   — Якщо не маєш наміру одружитися — не варто так робити, — тихо зауважила я.