10.2

   — Ксар, я не скляна. — якось роздратовано кинула я, коли він вкотре перехопив удар, що летів у мій бік.

   — Я знаю.

   — Тоді не підставляйся так.

   Подивився на мене так, ніби я щойно сказала щось абсолютно безглузде.

   — Це не змінює того, що ти в моїй команді.

   Я відкрила рот… і закрила. Аргумент, звісно, «залізний».

   Як пояснила Рейв, у поведінці Ксаргота була вагома причина. Він не належав до Дому — його рід жив за клановими законами. А серед демонів демонеси, які погоджуються бути з чоловіком без підтримки Дому, трапляються вкрай рідко. Тому таких жінок у кланах оберігають особливо — як цінність, яку не можна втратити.

   — Тобто нас уже тихо записали в список «своїх»? — скептично уточнила я.

   — Тобі це не подобається? — примружилася Рейв.

   Я задумалася.

   — Мене це… насторожує.

   — А мене — ні. — мовила весело Лорі.

   Я зітхнула. Ну звісно. Нас із Лорі просто… прийняли.

   Магістр Древалґ був окремою темою. Він слухав мене з таким інтересом, що це починало бентежити.

   — Повтори, будь ласка, момент із накладанням сигілу, — якось попросив він, трохи нахилившись ближче.

   — Ви вже втретє просите.

   — Бо ти втретє пояснюєш по-різному.

   — Це не по-різному. Це ви починаєте розуміти глибше.

   Він усміхнувся.

   — Цікава інтерпретація.

   Кілька разів він просив мене залишитися після занять — але завжди тримав дистанцію. Рейв нервувала.

   — Мені це не подобається.

   — Тобі взагалі мало що подобається. Особливо, якщо це пов’язано з Древалґом.

   — Він надто уважний.

   — Це його робота.

   — Ні.

   І саме після цього «ні» я почала замислюватися.

   З Вейлдаром усе було… простіше. Після ще однієї спроби вплинути на мене я остаточно розлютилася. І дозволила собі те, чого робити не варто. Звернулася до нього на істинне ім’я. Ефект був миттєвий. Після цього він ніби перестав мене помічати.

   — Ти що зробила? — шоковано прошепотів Хештар після заняття.

   — Поставила межі.

   — Ти… — він на мить замовк. — Ти сказала його ім’я?

   Я ледь усміхнулася.

   — Можливо.

   — Ти ненормальна.

   — Дякую, — знизала плечима я.

   Коли я пояснила, що саме зробила, він лише похитав головою.

   — Але ти не дала нікому почути?

   — Я ж не самогубця.

   — Тоді… — він видихнув. — Тоді він це оцінить.

   — Сумнівна радість.

   Єдиний магістр, з яким ми так і не познайомилися, був із факультету Вищої магії. Він перебував у відрядженні, і замість нього заняття вели асистенти.

   — І що, він реально існує? — якось пробурмотіла я.

   — Легенда академії, — серйозно відповів Сорінар, проводжаючи мене до кімнати.

   Як він пояснив, у нього були якісь справи на викладацькому поверсі.

   — Чудово. Мабуть, тепер і не буде можливості познайомитися. Навряд чи я опинюся на твоєму факультеті.

   Сорінар ледь усміхнувся.

   — Ще буде можливість. Ми тепер команда, тож у будь-якому разі магістри перевіряють і контролюють своїх учнів.

   Він довів мене до кімнати, галантно поцілував руку, побажав відпочити й пішов далі. Я задумливо спостерігала, як він віддаляється. У перші дні нашого знайомства Сорінар демонстрував помітну зацікавленість, але щойно ми погодилися працювати разом у команді, він ніби відійшов на другий план. Ніби й поруч — але не тисне.

   — Цікаво, з якою метою? — без уточнень запитала я у Рейв, зачиняючи двері.

   Нам уже не потрібно було нічого пояснювати — за цей місяць ми настільки звикли одна до одної, що майже читали думки.

   — Мені здається, він тебе привчає до себе, — відповіла вона, стоячи перед шафою й весело перебираючи мій гардероб. — Щось я не бачу нічого цікавого.

— Усе, що тут висить, це ти мені обирала, — підійшла до неї й стала поруч.

— Набридло. На вечірці має бути щось особливе.

— Давай домовимося: я погоджуюся на будь-яку сукню — тільки без оголених грудей і без натяків на інтим, — весело запропонувала я. Все ж енергія суккуба на мене впливає.

   Рейв заплескала в долоні, а тоді ще й обійняла мене.

   — Ти будеш у захваті, — поцілувала в щоку й зникла в переході.

   Наприкінці першого місяця весь потік збирався на вечірку святкування. Команди сформовані, факультети розходяться по своїх… І вже добре видно, хто обрав силу команди, а хто вирішив виживати сам.

   Після душу я стояла посеред кімнати, ще волога, трохи втомлена. Несподівано накотила думка про дім і сестер. Треба написати… сказати, що в мене все гаразд. Хоча навіщо писати, якщо є простіший спосіб? Торкнулася печатки на долоні — Лір з’явився миттєво.

   — Привіт. Передаси, будь ласка, сестрам, що я вже в команді і в мене все гаразд? — тихіше, ніж хотілося, попросила я.

   — Сумуєш за ними? — спокійно запитав він, сідаючи навпроти.

   — Є трохи. — я знизала плечима. — Хоча більше страшно уявити, що вони там без нагляду витворяють.

   — Не переймайся. Вони значно прагматичніші за тебе.

   — Он як? — я підняла брову.

   — Вони намагалися викликати мене, щоб дізнатися про твої справи. І ще попросили передати, щоб ти не поспішала одружуватися.

   — Перепрошую?.. — я кліпнула. — Це зараз було про мене?

   — Мені деталей не пояснювали. Просто попередили.

   — Тобто вони впевнені, що я, щойно вийшла за поріг, одразу кинуся шукати собі нареченого?

   — Доказів у них немає. Але, здається, цим активно займається твоя тітка.

   — Та не може бути… — пробурмотіла я. — До речі, вона жодного разу не з’являлася весь цей час.

   — На вашій вечірці вона буде. Як запрошений почесний гість.

   — Чудово… — я видихнула. — Значить, треба попередити Рейв щодо сукні. Про всяк випадок.

   Я на мить замовкла, потім глянула на нього:

   — І коли буде інформація від Вейнарх?

   — Щодо сукні — навіть не думай підлаштовуватися під когось. Рейв не зробить нічого поганого.