9.3

   Я глянула на нього з легкою усмішкою.

   — Дякую. — перевела погляд на Лорі й Хештара. — До речі, я взагалі не бачила вашої битви.

   — Крихітко, це не дивно. — Хештар усміхнувся так, ніби знав щось значно цікавіше за всіх присутніх. — Тобі тоді було зовсім не до нас.

   — По-перше, у будь-якому випадку мені треба все обдумати. Я не знаю, що тобі відповіли… мої друзі, але я не збираюся поспішати з рішенням. А по-друге — я помітила, що за столом усі з різних факультетів, і тільки ми з Лорі вдвох. То ви обираєте когось одну з нас?

   Ксаргот розсміявся — але напрочуд доброзичливо.

   — Помітно, що ти справді не планувала бути в команді. Формулярів беруть парами. Ви створюєте те, що іншим не завжди під силу навіть зрозуміти, а реагувати потрібно швидко. Поки один формує виклик — інший страхує команду. А іноді й перехоплює контроль.

   Я ледь нахилила голову.

   — Зрозуміло. А не простіше накинути на всю команду свій зліпок енергії? Щоб навіть якщо щось піде не так із формуляром — інші не постраждали?

   — Ти розумієш, що не в усіх резерв на такому рівні? — тихо втрутилася Лорі.

   — Я ніколи не вимірювала свій резерв. — зізналася я, і це прозвучало якось дивно навіть для мене.

   Усе своє життя, відколи в мені прокинулася магія, я її накопичувала. А коли викликала Ліра — і він залишився зі мною як прихований наставник — він постійно повторював: накопичення резерву — це інвестиція в майбутню силу.

   У нижчих демонів усе просто: поки ти підвладний своїм бажанням і не здатен їх контролювати — ти лише істота, що живе інстинктами. Але щойно проходиш перший поріг — накопичуєш достатньо сили, починаєш ставити питання — ти ростеш. У силі. У статусі. У впливі. Звісно, з нижчого демона вищим не станеш. Але правильні зв’язки, контроль і цілі… ведуть туди, куди потрібно. Як у Ксаргота. Ймовірно, не одне покоління працювало в цьому напрямку, щоб він зараз сидів тут — в академії — і займав своє місце.

   — Обов’язково виміряємо і твій рівень, і твій резерв. — мовив Сорінар, накриваючи мою руку своєю.

   Цим він різко вирвав мене з роздумів. Підвела на нього погляд. Він ніби чекав реакції. Ага. Перевірка. Згадалося, що він уникає нав’язливості з боку дівчат. Добре. Зі мною буде складніше. Усміхнулася — м’яко, майже ніжно, рівно настільки, щоб це виглядало природно. Повільно вивільнила руку й солодко відповіла:

   — Дякую. Але мені потрібно все обдумати.

   Блиск у його очах став ще цікавішим. Лорі, здається, теж це помітила — і задоволено посміхнулася.

   Решта обіду пройшла легко — без натяків на команду, ніби цієї розмови взагалі не було. Хештар швидко знайшов спільну мову з Ксарготом. Хоча було відчуття, що ці двоє нас уже нікуди не відпустять.

   Лорі грайливо спілкувалася з усіма за столом, але я була впевнена: ніхто навіть подумки не назве її легковажною. Відьма і легковажність — слова, які краще не ставити поруч. Навіть пошепки.

   Сорінар розповідав про себе й свої досягнення — але не як хвалько. Швидше як людина, що вміє правильно подати себе. І весь цей час він ненав’язливо тримався надто близько.

   Кілька разів я ловила на собі незадоволені погляди з інших столиків. Спочатку подумала — дівчата заздрять нашій компанії. А потім помітила й чоловічі погляди. І, що найприємніше… Мені це сподобалося. Схоже, нас справді оцінили.

   Після обіду нові знайомі розійшлися до своїх компаній, а Хештар попередив, що далі в нас заняття з його магістром. І якось дуже вже багатозначно натякнув, щоб ми «голову не втратили».

   Ми з Лорі перезирнулися — і одночасно вчепилися в інкуба з обох боків.

   — Хто ж з тобою зрівняється? — в один голос заявили ми, не стримуючи сміху.

   — Ну все, — він підхопив нас за талії, виводячи з їдальні, — тепер я вас нікому не віддам.

   Якщо чесно, мене завжди цікавила магія ілюзій і впливу. Сам принцип її роботи для мене був суцільною загадкою. Але познайомитися ближче й подивитися на ілюзіоністів у дії — це вже майже професійний інтерес. Щоправда… вголос їх так краще не називати. Десь у темному коридорі потім знайдуть.

   Ніхто так болісно не реагує на скорочення назви свого факультету, як ці зарозумілі спеціалісти з викривлення реальності. От нас називають формулярами — і нічого, живі. «Вішаки» теж не ображаються, хоча, якщо чесно, в їхньому навчанні й справді можна повіситися від складності. Бойовики — взагалі нормальні. Контрактники — то вже вища ліга, і я, між іншим, тепер частково до них дотична. А ці…Ніжні. І дуже образливі.

   Заходячи в амфітеатр на заняття з ілюзій, я слухала Хештара краєм вуха, більше занурившись у власні думки про несправедливість факультетських прізвиськ.

   І саме тому момент, коли нам перегородили дорогу, застав мене зненацька. Я буквально завмерла, сильніше вчепившись у Хештара.

   Перед нами стояв інкуб. Густе чорне волосся спадало темними пасмами, підкреслюючи різкі, майже ідеальні риси обличчя. Жовті очі з м’яким золотим відблиском були надто уважними — такими, що ніби бачать більше, ніж варто. Високий, витончений, з плавними, майже хижими рухами, він випромінював контроль і небезпечну привабливість. У його погляді — обіцянка. І загроза. В легкій усмішці — впевненість того, хто звик керувати не силою… а бажанням. І найгірше — це не була маска. Це була його суть.

   Мені ледве вистачило сили відвести погляд. Горло пересохло настільки, що я мимоволі облизнула губи, відчуваючи різку спрагу. Швидко глянула на Лорі. Та вже не просто дивилася — вона будувала захист. Чітко. Усвідомлено. Розумно.

   — Студенте Морвентіс, — його голос був спокійним, але занадто проникливим, — я б хотів за вас порадіти… але ви погано тримаєте увагу своїх жінок.

   Ще один оцінюючий погляд на нас із Лорі. Цього разу я витримала його спокійніше. Хоча одна думка закріпилася дуже чітко: наодинці з ним я точно не залишуся.

   — Магістре Вейлдар, це не мої жінки, це подруги. — Хештар відповів уже менш впевнено й навіть зробив крок уперед, прикриваючи нас собою.