6.3

   — Приємно познайомитися. Я Тейра Ілсаріс. Виходить, що так, — відповіла я, продовжуючи йти разом із потоком студентів.

   — Сьогодні буде вечірка. Підеш?

   Одразу помітила, як навколо ніби ожили всі, хто почув це слово.

   — Звичайно піду. Це найкращий спосіб познайомитися ближче.

   — О, це точно. Усі тільки їх і чекають. Кажуть, це щось неймовірне.

   — Звідки знаєш? Ти вже навчалася з Прийнятими?

   — Ні. Мені лише розповідали. Я, як і ти, одразу стала Ученицею. Мама була проти мого вступу до академії, але батько, коли востаннє приїздив, помітив магічний сплеск і наполіг на навчанні.

   — Твої батьки живуть окремо?

   — Так. Мама — чистокровна відьма, а батько служить імперії й не може покинути свій пост. От і доводиться їм жити порізно.

   — Як цікаво… Я завжди мріяла побувати у відьомських містах.

   Лорі усміхнулася трохи інакше — тепліше, але з ледь помітною гордістю.

   — Вони зовсім не такі, як імперські міста. Там немає цієї… аристократичної задушливості. Ніхто не дивиться, з якого ти роду чи який у тебе титул.

   Я мимоволі сповільнила крок, уважно слухаючи.

   — Більшість із них стоїть на кордонах. Відьми самі обрали ці землі — колись їх туди витіснили, а тепер вони перетворили їх на найвільніші міста в імперії.

   — І там справді немає міжрасових упереджень? — тихіше запитала я.

   — Майже. Там важливо лише одне — твоя сила і те, як ти її використовуєш. Люди, ельфи, напівкровки… усі живуть поруч. Не завжди ідеально, але чесно.

   Це звучало… занадто ідеально.

   — От як довчимося, запрошу тебе в гості, — додала вона легко.

   — Домовилися, — усміхнулася я.

   Дивно. З нею було напрочуд легко спілкуватися.

   Лора на мить замовкла, ніби вирішуючи, скільки саме мені варто розповісти, а потім усе ж продовжила:

   — Відьми сильні не просто так. У їхніх жилах змішана кров — ельфів, демонів, магів… І кожне покоління стає лише сильнішим.

   Я уважно слухала, ловлячи кожне слово. Виходить з її слів відьомські міста завжди стояли на кордонах імперії. Суворі, небезпечні землі, куди аристократія ніколи б не пішла добровільно. Але саме там народилася їхня свобода.

   Вони не підкорялися звичним правилам. Не визнавали аристократичних зобов’язань. Там не існувало поділу на «вищих» і «нижчих» — принаймні не за походженням. І, що найдивніше, там майже не було міжрасових упереджень. Кров може бути якою завгодно — ельфійською, демонічною, людською… або змішаною. І це не вважалося чимось ганебним. Навпаки — саме змішана кров часто давала найбільшу силу. А тут в імперії продовжують чіплятися за чистоту.

   — Саме тому вони й втримали свої міста. Формально вони частина імперії, але насправді… там діють власні правила.

   — І імператор це дозволяє? — здивувалася я.

   Лорі ледь усміхнулася на моє питання.

   — Не просто дозволяє. Він їм вдячний. Відьомські міста стоять на кордонах — і саме відьми тримають їх. Вони перші зустрічають усе, що приходить ззовні. І не завжди це щось… мирне.

   Я мимоволі напружилася.

   — Тобто вони як щит імперії?

   — Саме так. І досить ефективний. Тому імператор не втручається в їхні внутрішні справи. Поки кордони стоять — відьмам дозволено більше, ніж будь-кому іншому.

   Я задумалася. Виходить, свобода там — не просто привілей. Вона… зароблена. Несподівано мені захотілося побачити це на власні очі. І я впевнена, що з моїм магічним рівнем зможу вибороти собі місце в одному з таких міст. Місце, де не має значення, з якого ти роду. Де на тебе не дивляться через титули чи їх відсутність. Де важлива лише сила — і те, ким ти є насправді. В таких думках я перебувала майже весь день.

   Ще ми слухали про техніку безпеки при використанні магії. Заборона на магічні поєдинки була чіткою й беззаперечною. Але чомусь я не почула нічого про звичайні, фізичні бійки — ті, що так полюбляють хлопці. Натомість дозволялося користуватися тренувальними залами для дуелей. Втім, ця інформація мене мало цікавила. Я скоріше книжковий черв’як. І бійки — точно не моє.

   Після цих лекцій мені вже нічого не хотілося, але, як завжди, я забула, що в мене є чудовий мотиватор у вигляді Рейв. Вона вже обрала для мене симпатичну, трохи більш відверту сукню на вечір — таку, що я ще раз глянула на себе в дзеркало, перш ніж погодитися.

   Розповіла їй, як познайомилася з Навірісом і як ввела його в ступор. Вона щиро сміялася, майже задоволено примружившись.

   — О, я б на це подивилася, — протягнула вона. — Але обережно… такі чоловіки не люблять, коли їх ламають. Він точно захоче відігратися.

   Потім пригадала, хто в мене магістр — і на згадці про Бранвіра Дранвілґа вона дивно відреагувала, ніби на мить випала з реальності.

   — Тобто я правильно здогадалася, що між вами щось було? — хитро запитала я. — Ви разом навчалися чи ти з викладачем закрутила?

   Вона глянула на мене трохи невпевнено, але швидко повернула свою звичну усмішку — теплу і небезпечну водночас.

   — Він був старший за мене і вже складав іспити на помічника магістра. І так… я не могла пройти повз такий ласий шматок. — вона ліниво провела пальцем по губі. — Ти ж бачила його? Такий тип чоловіків… вони навіть не стараються — і все одно притягують.

   — Чомусь я одразу подумала про тебе, коли його побачила.

   — І правильно зробила, — усміхнулася вона ширше. — Я тоді не стримувалася.

   Вона на мить замовкла, але цього разу не відвела погляд.

   — Знаєш, як не дивно, саме стосунки з ним я згадую з теплотою. З ним усе було… просто. Багато енергії. Багато сексу. І жодного бажання шукати когось іншого.

   — Якщо все було так добре, то чому ви розійшлися? — здивувалася я.

   Коли інкуб чи суккуб знаходить “свого” партнера, вони тримаються за нього. Бо секс для них — не просто задоволення. Це ресурс. Життя.

   Рейв сіла на ліжко, сперлася руками позаду, трохи відкинувши голову.