6.2

   Спостерігати, як із нього спадає пиха, а в очах з’являється розгубленість — було неймовірно приємно.

   — Судячи з реакції — я маю рацію. Мені подобається її політичний курс. Я перечитала всі її трактати. А щодо тебе… — я ледь усміхнулася, — навіть не сподівайся, солоденький.

   Обійшла його, гордо піднявши голову, і попрямувала далі коридором. До речі, я вже запізнювалася — варто було поквапитися.

На наступному повороті краєм ока помітила, що Навіріс так і стоїть, дивлячись мені вслід — по-справжньому розгублений.

   Коли я дісталася центральної будівлі й увійшла всередину, почувалася неймовірно. Мабуть, тиждень спілкування з Рейв пішов мені на користь. У житті б не подумала, що здатна так відповісти хлопцеві — ще й «солоденьким» його назвати. Це просто нереально. Коли повернуся до кімнати, обов’язково все розповім Рейв.

   Дякувати богам, я встигла вчасно — саме як студенти заходили до зали. Я приєдналася до загального потоку. Помітила на грудях у них значки причеплені до одягу й почала уважніше вдивлятися, шукаючи зелені.

   — Студенти, вас попереджали: ніяких рогів в академії. У вільний час — хоч повністю приймайте іпостась, а тут — зась.

   За спиною пролунав жорсткий, добре поставлений жіночий голос. Я обернулася — і втратила дар мови.

   Позаду стояла жінка — велична й холодно-впевнена. Вона дивним чином поєднувала витонченість із жорсткою силою. Важко було зрозуміти, чого в ній більше — суккубської крові чи бойового демона. Чорне волосся й темно-сині очі надавали їй загрозливої глибини, а погляд здавався таким, що здатен зламати волю ще до укладення будь-якої угоди. І при цьому на її голові височіли величні, чорні, загнуті роги. Подвоєні.

   Я розуміла, що тепер демонів бачитиму часто, але, мабуть, перші місяці все одно дивуватимуся — і не лише їхньому вигляду, а й силі, яка ніби огортає їх і намагається вирватися назовні.

   Демонеса помітила мій уважний погляд і теж швидко оцінила мене, а тоді — несподівано дружньо посміхнулася.

   — Вибач, дитино, я, мабуть, тебе налякала? Ти новенька й, певно, загубила своїх.

   Я нарешті пригадала правила поведінки, злегка кивнула й представилася:

   — Я Тейра Ілсаріс, учениця Аркани. Факультет магічних формул.

   — Вже учениця — а дивуєшся моєму вигляду? — запитала вона, і в її очах майнув загрозливий блиск.

   — Скоріше не дивуюся, а захоплююся… — випалила я й одразу прикусила язика. — Вибачте. Я була на домашньому навчанні й дуже рідко виходила за межі своїх земель.

   Демонеса підійшла ближче, вже уважніше вдивляючись у мене, ніби намагаючись запам’ятати.

   — Твій рівень і факультет — це цікаво. Але будь обережна: обов’язково знайдуться охочі скористатися недосвідченою дівчиною.

   — Я ще й контрактниця, — тихо додала я.

   — Як цікаво. Це значно спрощує тобі життя. Хто той демон, що тебе захищатиме?

   — Рейвіра з дому Безликих, — відповіла я, не задумуючись.

   Вона розсміялася вголос. Навіть студенти, що проходили повз, притихли й прискорили крок. Заспокоївшись, знову подивилася на мене, але швидко стерла емоції з обличчя — мабуть, помітила моє роздратування, яке я й не збиралася приховувати.

   — Вибач. Можливо, я дещо зверхня щодо неї. Але я пам’ятаю її навчання… і це було вибухово.

   Оглянулася довкола й, здається, тільки тепер помітила, що ми майже єдині, хто залишився в коридорі.

   — Ходімо, проведу тебе до твоїх. І, до речі, я — Вайсса Вейнарх, магістр факультету Контрактів і Призивів. Якщо ти виявишся справді видатною магічно — ми ще зустрінемося.

   Підморгнула й повела мене вперед. Я у відповідь посміхнулася й дозволила себе вести.

   А в голові крутилася думка: здається, я знаю демонічне ім’я цієї неймовірної демонеси… і навіть її Дім.

   Прикусила язика, зупинивши себе. Я й так уже встигла всіх здивувати своїми знаннями. Взагалі я завжди вважала їх посередніми. Просто мені подобалося вивчати всі гілки родів, усі ланки та їхні зв’язки. І коли для мене «закінчилися» цікаві демони — я перейшла на ельфів. У магів усе значно простіше.

   А от із відьмами так і не розібралася — для мене там повний хаос. Вони не мають чіткої приналежності до роду. Покохала, одружилася… або просто народила — і зникла разом із дитиною. Відьми й відьмаки індивідуальні. У їхніх містах немає поділу за расами — там усе змішано.

   Спостерігаючи за політичним шляхом своєї тітки, я колись у дитинстві навіть мріяла перебратися жити до відьомського міста. Бо вся ця політика, міжрасові чвари… це точно не моє.

   Леді Вейнарх провела мене до студентів із таким самим зеленуватим значком і, не затримуючись, рушила далі — до сцени, де вже виступав архіректор.

   На мене одразу звернули увагу — погляди були зверхні, оцінювальні. Я вирішила їх ігнорувати. Мені потрібні знання, а не друзі.

   Перший місяць навчання передбачав загальні заняття: знайомства, підготовку та демонстрацію здібностей. Після цього мав відбутися розподіл по факультетах — і вже тоді починалося справжнє занурення в обрану галузь магії.

   Прийняті покинули зал першими — у них була зовсім інша програма. Їм ще належало розвинути й стабілізувати власну магію.

   А от нам, Учням, це вже було під силу. Дехто поглядав на мене з цікавістю. Більшість тих, хто досяг рівня Учня, проходили шлях Прийнятих. Я ж одразу опинилася серед них. Магістри почали представлятися. Я уважно стежила саме за тим, хто мав стати моїм наставником.

   Бранвір Древалґ, маг. І, на жаль, ім’я, яке нічого мені не говорило. Втім, це легко виправити. Я вже взяла брошуру з описами всіх магістрів, викладачів і помічників — прочитаю в кімнаті. І ще розпитаю Рейвіру. Руде волосся, зібране у високий хвіст. Зелені очі — уважні, проникливі. І надто відверта увага з боку студенток.

   Якщо він викладав ще за часів навчання Рейв, вона точно мала його знати. Такий… ласий шматочок вона б не проґавила.

   …І поки мої думки почали рухатися в доволі недоречному напрямку, Учнів запросили до окремої аудиторії — для ознайомлення та представлення новеньких. Таких, як я.