6.1

   Три дні пролетіли непомітно — наче їх і не було. Зранку до вечора Рейвіра тягала мене різними місцями: від галасливих таверн до затишних садів, де магічні ліхтарі світилися м’яким теплом, а в повітрі пахло квітами й чарами. Вона з таким захопленням показувала все це, ніби намагалася втиснути в ці кілька днів ціле життя. Завдяки цьому я встигла вивчити місто поруч з академією.

   Я ж лише інколи посміхалася, більше спостерігаючи, ніж справді відпочиваючи.

   — Тобі тут подобається? — запитала вона якось, коли ми сиділи біля невеликого фонтану, вода в якому переливалася сріблом.

   Я трохи замислилася, а тоді чесно відповіла:

   — Гарно. Але… я б хотіла побачити бібліотеку.

Рейвіра важко зітхнула й закотила очі.

   — Ти безнадійна.

   — Можливо, — тихо усміхнулася я. — Але мені це важливо. Я не можу дозволити собі бути слабкою.

   Вона вже не жартувала — уважно подивилася на мене.

   — Через брата?

   Я не відповіла одразу. Лише відвела погляд на воду, що тихо шуміла, ніби намагаючись заглушити думки.

   — Якщо я буду слабшою на момент розплати перед Азраелем… — нарешті мовила я, — він зможе підкорити мене.

   Слова прозвучали спокійно, але всередині все стиснулося.

   — А я проти такого майбутнього.

   На мить між нами запала тиша. Навіть Рейвіра не знала, що сказати. Потім вона різко видихнула й спробувала повернути розмову в легший бік:

   — Ну добре… — протягнула вона. — Хоч хлопець у тебе буде?

   Ледь не засміялася від цієї різкої зміни теми.

   — Я на це сподіваюся, — відповіла з усмішкою, більше для того, щоб вона не продовжувала допит.

   Рейвіра примружилася, явно не повіривши.

   — Брехуха.

   — Трохи, — не стала заперечувати я.

   Зранку я неймовірно нервувала й ледве змусила себе зібратися. От що означає все життя на домашньому навчанні — тепер соціум лякає, і виникає бажання сховатися подалі від сторонніх.

   — Заспокойся. Ти виглядаєш приголомшливо, і ти розумна. Серйозно, їм ще пощастить, що ти взагалі там з’явишся, — хмикнула Рейв. — Я з тобою не піду, не маю права. Але не переживай: перший день — ознайомчий, а ввечері буде вечірка.

   — От на неї ти будеш? — хитро запитала я.

Я вже почувалася трохи краще. Мабуть, згадка про вечірку підняла настрій Рейв, і я це відчула. Взагалі я помітила: чим більше ми разом, тим сильніше відчуваємо одна одну — на якомусь ментальному рівні. І, на щастя, можемо це контролювати.

   Бо нещодавно в неї прокинувся суккуб. Хлопець був ну дуже привабливий… а мене ледь не накрило хвилею збудження й бажання. Це, звісно, цікавий досвід, але мене налякало, що таке може статися під час навчання, наприклад. Тоді Рейв пояснила, як саме ми можемо це контролювати й запобігати подібному.

   Їй потрібен мій контроль, щоб нарешті стати серйознішою, а мені — магічне підсилення для ритуалів.

   — Звичайно, буду. І ще одне. — Вона глянула на мене вже серйозніше. — Я не зможу ночувати з тобою в кімнаті щодня. Сама розумієш, у мене є обов’язки на моїх землях. Це лише на перший час мама дозволила мені відпочити.

   — Та розумію я… — сумно відповіла я. — Просто вже звикла до твоєї постійної присутності.

   — У будь-який момент клич — і я з’явлюся, — підморгнула вона й відчинила двері. — Ближче до вечора зустрінемося.

   Я вийшла з кімнати й почула, як за спиною зачинилися двері. Глибокий вдих — і вперед, коридорами до виходу з гуртожитку. Повз мене ніхто не проходив. Мабуть, викладачі користуються переходами, щоб не тинятися коридорами.

   Із-за повороту на мене буквально налетів неймовірний красень — і, здається, напів ельф. Але щось у ньому насторожувало.

   — Що ти тут робиш? — прогарчав він замість вибачення, водночас притримуючи мене за плече, щоб я не впала.

   — Живу, — так само різко відповіла я, скидаючи його руку.

   Його погляд — гострий і небезпечний — повільно ковзнув по мені з голови до ніг.

   — Ти не схожа ні на викладачку, ні на помічницю. І про новеньких я б знав. То хто ти?

   Я теж не відводила очей, відверто розглядаючи його. Срібне волосся, червоні — не приховані — очі. Витончені риси обличчя і загострені вуха, що видавали ельфійське походження. Холодний. Жорстокий. Небезпечний. Саме такий висновок зробила моя підсвідомість.

   Але коли я зрозуміла, кого саме він мені нагадує, мимоволі відкрила рота від здивування.

   Напівдемон Кайленор Хальдріґ… у якого в крові людина і демон… має сина-напівельфа? Тобто його дружина — ельфійка? І, судячи з витонченості хлопця, ще й чистокровна…

   — Це неможливо… — видихнула я.

   Він ледь помітно підняв брову й кілька секунд чекав, чи продовжу. Не дочекавшись, холодно кинув:

   — Я так розумію, з моїм батьком ти знайома?

   Я лише кивнула, намагаючись згадати, яка саме ельфійка могла піти проти своєї родини — покохати і народити дитину від нечистокровного. Ельфи пихаті й самозакохані… але навіть серед них трапляються винятки. Щоправда, такі рішення коштують дорого — їх відрізають від сім’ї, і дороги назад до Первозданних лісів уже немає.

   — Я Навіріс Хальдріґ. Син ректора. І, до твого відома, це ельфи дивляться на інших зверхньо, — додав він із ледь помітною насмішкою.

   Кліпнула очима, повертаючись до реальності й пригадуючи етикет.

   — Вибач. Я Тейра Ілсаріс, учениця Аркани. Факультет магічних формул, — відзвітувала я, все ще не відводячи від нього погляду.

   — Пам’ятаю твої документи. Цікаво було подивитися на твої здібності, — з усмішкою мовив він, не приховуючи зацікавлення. — Сподіваюся згодом залучити тебе до своєї команди… коли досягнеш вищого рівня. Тоді й запропоную факультет Контракту і Призиву.

   — А я думала, цим займається архіректор, — відповіла я, згадуючи одну високородну ельфійку, яка змінила правила у своєму князівстві й досі веде цю політику. Невже це вона — мати Навіріса?..

   — Моєму батькові є чим займатися. Зустрінемося пізніше, — підморгнув він, оминаючи мене.