5.2

   Я обережно глянула на Азраеля. Той прикрив очі рукою й тяжко зітхнув. Відсміявшись, ректор продовжив:

   — Вас заселять у вчительському крилі. Я розпоряджуся. З правилами академії вже ознайомлені?

   — Не зовсім. Я більше готувалася до іспитів і вивчала нову інформацію. Була впевнена, що вже на місці розберуся з усіма тонкощами.

  — Зрозумів. Рейвіра допоможе. А зараз мені вже час, вибачте. Було приємно познайомитися.

   Ми вийшли з кабінету утрьох — і за мить архіректора вже не було поруч. Я розвернулася до Азраеля.

   — Ти проведеш мене до коменданта гуртожитку?

   Він глянув на мене трохи розгублено.

   — Це наказ?

   — Ні, це питання.

   — Тоді проведу, — пробурмотів він.

   — А якби це був наказ?.. — сама не знаю чому, але це прозвучало грайливо.

   — Мабуть, убив би, — спокійно відповів він і, перехопивши мене за талію, втягнув у туман.

   Завмерла, перелякана, не наважуючись підняти погляд. Обережно торкнулася його плечей і відчула, як він притис мене ще міцніше. Підняла очі — в його погляді спалахували дивні іскри.

   — Невже я так сильно тебе лякаю?

   — Я не розумію, чого від тебе очікувати, — тихо відповіла я і знову опустила голову.

   — Мабуть, це на краще, — так само тихо мовив він.

   За мить ми вже стояли біля непримітних дверей із написом «Комендант». Усередині Азраель коротко назвав моє прізвище. Гарна, але вже немолода демонеса схилила голову, вислухала його, перевірила записи й передала мені ключ. Попросила розписатися про прийняття умов проживання.

   Я уважно перечитала все і навіть перевірила магічно — жодних підводних каменів. Ми вийшли. Туман — і вже перед дверима моєї кімнати, номер чотири.

   — Ну що ж… Бажаю продуктивного навчання і… — він раптом зам’явся, але все ж додав: — Тепер я зможу виконати твоє прохання і не з’являтися до завершення свого контракту.

   Мить — і він зник. Я навіть не встигла нічого сказати.

   Відімкнувши кімнату, я зазирнула всередину. Досить затишно, чисто, нічого зайвого: два ліжка, шафа, письмовий стіл. Покрутилася навколо себе й покликала демонесу:

   — Рейвіра.

   Мить — і вона вже поруч, із моїми речами та ще якоюсь валізою.

   — Нічого собі, окрема кімната! А я думала, у нас буде сусідка чи навіть сусід, — із хитрою посмішкою мовила вона.

   — Я сказала ректору про тебе, і він дуже сміявся.

   Відповіла я й почала розбирати речі, з подивом розглядаючи незнайому валізу.

   — Це тобі мама зібрала все необхідне для проживання. Сказала, що того, що ти підготувала сама, недостатньо.

   Вона визирнула в коридор — і за мить різко повернулася назад, так, ніби її щойно особисто образили всі боги цього світу.

— От же ж він… — прошипіла вона. — Поселив нас поруч із крилом викладачів. Прямо під їхнім носом! Це ж… це ж стратегічний удар по моєму особистому життю!

— Та що не так? — здивувалася я, дістаючи речі й розкладаючи їх по поличках. — До речі, цікаві сукні. Тут що, немає форми?

   — Ми не зможемо нікого приводити до своєї кімнати, — вона сіла на ліжко навпроти, ледь не зі сльозами на очах. — Форми тут немає, є лише правила щодо довжини сукні й глибини декольте. Все інше — не проблема. Ми з мамою трохи оновили твій гардероб. Ти розумієш масштаб трагедії?

— Приблизно ні, — спокійно відповіла я.

— Ох, ти безнадійна, — зітхнула вона. — Але нічого, я ще виховаю в тобі любов до хаосу.

   Я ледь усміхнулася.

   — Скільки ж це все коштує? Треба буде зв’язатися з представником банку.

   Рейвіра різко сіла й глянула на мене так, ніби я щойно сказала щось абсолютно недоречне.

   — Заспокойся. Моя мама в захваті від того, що в мене тепер є контракт. І вирішила віддячити тобі. Це, знаєш, її спосіб сказати «ти мені подобаєшся» без зайвих слів… і з зайвими витратами.

   — Добре, розберемося пізніше. Зараз хочу дізнатися про внутрішні правила академії і де тут душ та їдальня.

   Рейвіра підвелася, миттєво змінивши настрій, і вже з блиском в очах усміхнулася:

   — О, ось це правильні питання. Ходімо, проведу тобі екскурсію. Покажу, де ми будемо вчитися, де — їсти… і де найкраще не попадатися на очі викладачам.

   Зробила паузу й хитро додала:

   — Хоча останнє нам, здається, вже не світить.

    — Ввечері розкладеш речі, — махнула рукою. — Пішли.

   Підвелася і швидко рушила за нею. Ми вийшли — і вона одразу повела мене до душових.

   — Хоч гостей до кімнати водити й не вийде, — з удаваним сумом зітхнула Рейвіра, — але життя в крилі викладачів має свої приємні бонуси. Душові тут більші… і, що важливіше, без натовпів. Ніяких тобі черг і істерик зранку.

Я зазирнула всередину, уважно все оглянула.

   — Непогано…

   — О, ти ще учнівські не бачила, — фиркнула вона. — Там виживає найнахабніший.

   — Ходімо далі, покажу їдальню. Там позначиш свою приналежність і ознайомишся з меню.

   — А я завжди хотіла познайомитися з кухнею ельфів.

   — Це легко, — знизала плечима Рейвіра. — Кухарі просто підлаштуються під твої смаки. А обрати кухню іншої раси то вже особисте бажання.

   Зробила паузу й хитро примружилася:

   — А от демонічну кухню ти дарма ігноруєш.

   — Навіть не знаю… — зам’ялася я. — Вона здається… трохи агресивною.

   Рейвіра різко зупинилася й повернулася до мене з таким виглядом, ніби я щойно образила цілу расу.

   — Агресивною? — перепитала вона, піднявши брову. — Це називається виразною. Ми просто не вдаємо, що їжа — це нудно.

   І вже веселіше додала, знову тягнучи мене вперед:

   — Не хвилюйся, я тебе познайомлю з тонкощами наших смаків. Почнемо з чогось, що тебе не вб’є. Можливо.

   Ми зайшли в їдальню. Жінка за стійкою, помітивши нас, одразу вперла руки в боки.

   — Ти тут що забула? — прошипіла вона, не зводячи погляду з Рейвіри.

   — Це Тейра, представниця людської раси. Буде тут навчатися. І, на жаль для тебе, у нас із нею контракт, — солодко відповіла Рейвіра.